Володимир Гринюк. Наймолодший Герой України

26.04.15
Наймолодший Герой України. Володимир Гринюк

Йому лише 28 років, а він уже Герой України. Наймолодший в країні. Володимир Гринюк зовсім не хизується своїми подвигами, скромно мовчить про те, як щодня ризикував життям, як Моторола пропонував за нього викуп у 25 тисяч доларів, як знищував ворожі танки і з уламками в попереку не покидав поле бою...

Володимир після цілого року на війні знову на деякий час став ніжним і емоційним, дозволяє малечі гратись із Золотою Зіркою і приховує, що незабаром знову поїде на війну. Важко уявити, що колись Герой навіть не думав бути офіцером: після школи чоловік здобув професію вчителя танців...

– Відчуваєте себе Героєм?
– Я знав, що мене планують подати на нагородження, проте не думав, що трапиться так швидко. Два тижні тому мені повідомили, що треба їхати до Києва. Чесно кажучи, навіть не з’ясовував, чому туди їду. Треба – значить треба, військовослужбовці ж зайвих питань не ставлять. Уже в столиці дізнався, що мені вручатимуть Золоту Зірку, настрій одразу піднявся. Навіть сумнівався, чи це часом не помилка. Та комбат запевнив, що помилки бути не може.

– Нагороду вручав особисто Президент. Хвилювались?
– Чесно кажучи, мені навіть на полі бою не було так страшно. Руки і голос затремтіли, мені комбат потім розповідав, що впізнати мене не міг. Петро Олексійович зізнався, що у нього були сумніви, чи варто давати таке високе звання молодому офіцеру, та аргументи начальника Генштабу його переконали. Мою роту хвалили багато командирів бригад, до яких ми у різний час приходили на допомогу. Можу сказати, що рука у Президента дуже міцна.

– Ставлення рідних і колег після нагородження не змінилось?
– Приніс нагороду додому, а дружина каже: “О, ще одна цяцька”… Вже потім вона почитала в інтернеті, що це за нагорода, і почала мною пишатись. Батьки ж плакали від щастя, коли дізнались, вони у мене сентиментальні. У колег ставлення не змінилось, щиро пораділи за мене. Зараз разом із ними чекаю оформлення документів учасника АТО. Маю можливість зробити це без черги, та не хочеться хизуватись привілеями. Чесно кажучи, навіть безкоштовним проїздом в транспорті рідко користуюсь, адже зараз такі важкі часи в країні...

– Ви опанували професію вчителя танців. Чому потім вирішили стати військовослужбовцем?
– Мій тато мріяв стати військовим, у нього не вийшло. Я спочатку дійсно бачив себе вчителем, а після того, як відслужив строкову службу, змінив свою думку. Мені дуже сподобалась чіткість, яка є в армії, тому я вирішив залишитись. Так я став контрактником. Пізніше вступив до Львівської академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після розподілення потрапив до 30-ї окремої механізованої бригади. Півтора року служив командиром взводу. Зараз я вже командир роти.

– Країну відправились захищати ще рік тому?
– Так, 8 березня пішов захищати своїх жінок і Україну. Спочатку ми виїхали на Херсонський напрямок, на Каланчак. Потім нас перекинули на Луганщину, яку ми повністю пройшли, – і Степанівку, і Савур-Могилу, і Червону Поляну, Лутугіне. Вийшли на Містки, ближче до Харківської області. Потім була Донецька область. Із моєї роти сформували штурмову групу, завдання якої – іти на підмогу іншим підрозділам.

– Де був перший складний бій?
– Савур-Могила. Потім Степанівка і пішло поїхало. На Луганщині мій підрозділ потрапив у оточення. Пробувши там близько трьох днів, почали вже самі помаленьку виходити. Визволяти підрозділ відправили на допомогу ще одну роту, щоб коридор зробили. Так нас успішно звідти витягнули. Після невеликого відпочинку поїхали під Миколаїв, потім – під Арабатську стрілку, далі – на Піски. Постріляли трошки, і нас перекинули на Дебальцеве. Там були бої і в самому Дебальцевому, у Вуглегірську, і в Рідкодубі. В Рідкодубі ми витягували 128-му бригаду. Пам’ятаю, стрілянина не вщухала, перестрілки були з семи ранку до ночі. Там загинуло двоє моїх підлеглих, семеро були поранені. Було дуже важко, але нічого, витягнули більше ста чоловік однією неповною ротою. Частину роти ми залишили в розташуванні. Коли менше людей, ними легше управляти і толку більше.

– Найбільш “гарячим” завданням стало Дебальцеве?
– В лютому надійшов наказ “пробити” коридор в районі Логвинового, що під Дебальцевим. Бій тривав з сьомої години ранку і майже до вечора. Стрілянина не зупинялась ні на хвилину. Моя група тоді знищила більше трьох десятків терористів і три одиниці бойової техніки противника. Мене уламком поранило в поперек, та я не поспішав до шпиталю, залишився разом із своїми бійцями.

– З уламками в попереку продовжували перебувати на полі бою?
– Так. Близько 13-ї години я отримав поранення, а у шпиталь потрапив після 22-ї. Щоб мати змогу продовжувати командувати штурмовою групою, я зробив собі знеболюючий укол і, як міг, наклав пов’язку. Пересуватись я нормально не міг, тому мене посадили в машину, де я їздив і командував. Своїх ніколи не залишаю. Куди ж вони без мене. Я усіх своїх витягнув з Логвинового, ми приїхали до Луганського. Там мене лікар обстежив, сказав, що потрібно зробити знімок. Я відповів, що доки роту не відправлю на Артемівськ, нікуди не поїду. Відправив їх в Артемівськ і тільки тоді поїхав до шпиталю. Попри те, що ворог був налаштований дуже серйозно, нам вдалось захопити частину села і створити умови, щоб наші основні війська могли без перешкод покинути Дебальцеве.

– З якими втратами вийшли з Дебальцевого?
– Один убитий і двоє поранених бійців, включаючи мене.

– Як вдалось знищити ворожі танки?
– Так близько з танками я ще ніколи до цього не стикався, навіть трохи злякався. Сепари були впевнені, що ми заїдемо на техніці. Вони чекали нас на танках, а ми зайшли пішки. Техніка була трохи далі, по команді мала нас забрати. Ми пробираємось, дивимось – танк стоїть, підбили його. Пішли далі. Знов танк стоїть. Підбили і його. Навіть не дивились, чи вибігав там хтось з танка, чи сепари згоріли разом із технікою. Ми ж після пострілу одразу ховались. Потім вже виглянули, перевірили – танк горить.

Я завжди намагаюсь подавати приклад своїм підлеглим. Так і тоді. Прицілився із РПГ у ворожу техніку, влучив. Танк загорівся і зупинився. Хтось із хлопців одразу ж: “Командире, а можна я теж спробую?”. Тут же передаю зброю. Головне – заохотити бійців і не намагатись сховатись за їх спинами. Я взагалі пишаюсь своєю ротою. У Вуглегірську ми були єдиною ротою, що дійшла до необхідної точки. В Рідкодубі ми були єдиною ротою, що пішла на допомогу і успішно витягнула бригаду.

– В чому секрет такої ефективної роботи?
– Бійці роти замовили мені шеврон “Безумство і відвага”. Часто доводиться діяти на межі здорового глузду. У мене і підлеглі дуже відважні. Якщо завдання поставили, значить треба його виконати будь-яким способом. Хоча все одно потрібно зважувати свої сили. Якщо ми бачимо, що нас двадцять чоловік, а противник нараховує півтисячі – чекаємо підсилення. Діємо без поспіху, але дуже впевнено. Боягузів серед нас немає. Мої хлопці не можуть сказати: “Давайте посидимо”, тому що я завжди разом з ними.

Наймолодший Герой України. Володимир Гринюк

– А за знищену техніку отримали матеріальне заохочення?
– Вимагається, щоб було фото техніки із бортовим номером. У нас зовсім не було часу робити фото біля підбитої техніки. Ми прийшли, відстрілялись і далі пішли. А так міг уже і міліонером бути! Чесно кажучи, у мене взагалі немає фотографій з війни. Не фотографувався ні зі зброєю, ні в касці, ні на машині.

– Ви особисто вбили більше 60 терористів...
– Страшно було вбити першого, потім усе це відбувається автоматично. Немає до цих людей ніякого жалю, адже це війна, а вони – ворог. Терористи також вбивають наших хлопців. З кожним вбитим українським бійцем я знищував сепаратистів все безжалісніше. Навіть не підбігав до вбитих. Знищив сепаратиста, переступив і пішов далі. Тим більше, що з того боку дуже багато неадекватних людей. Першими проти нас кидають бійців з так званих ЛНР і ДНР. Вони, фактично, ідуть як м’ясо. А потім іде вже професійна російська армія.

– Вдавалось поспілкуватись з ними?
– Так, ми ж брали полонених. Дуже часто бачили, що руки у них всі сколоті. Один з сепарів відверто розповідав нам, що жодних проблем із наркотою у них немає – хочеш порошок, хочеш траву, хочеш уколи. Постачання іде без перебоїв. Доводилось спілкуватись і з місцевими, і з приїжджими росіянами. Дуже багато людей зустрічали із російськими паспортами. Були і строковики з Росії, що спочатку розповідали легенду про те, як вони загубились, а потім самі просились у полон, бо їх назад в Росію не пускали. Вони казали, що їх змушують воювати, то краще вони в полоні пересидять.

– Кожен день на війні міг стати останнім. Не боялись смерті?
– Боявся потрапити в полон до кадировців. Вони поводять себе абсолютно неадекватно. Війна – це завжди жорстокість, але вони отримують задоволення від знущань над людьми. Щоправда, коли кадировці потрапляли до нас у полон, то одразу ставали дуже вихованими і тихими. Розповідали, що вони зовсім не хотіли воювати, їх просто змусили. Ми не тримали у себе полонених, передавали їх далі. Перед моїм підрозділом стоять зовсім інші завдання…

– Завжди погоджувались з командами зверху?
– Звісно, не будеш перечити старшому начальнику, я завжди все уважно вислуховував, але іноді робив залежно від обставин. Ми проводили невеличкі наради у роті і приймали рішення, як зробити краще і ефективніше. Головне, щоб завдання було виконаним, а вже яким чином – це наш клопіт. Практично кожного дня ми могли не повернутись назад, і ми були готовими до цього. Зробив висновок, що на війні потрібно діяти спонтанно. Прийшов, побачив, переміг. І усе. Якщо починаєш вагатись, зволікати, детально продумувати стратегію – завжди щось іде не так.

– З побутовими моментами були труднощі?
– Ні, не було. І держава непогано забезпечувала, і волонтери дуже допомагали. Ми харчувались усього один раз на день. Вранці ми не їли, щоб не було проблем з шлунком під час виконання завдань. Один із бійців, коли йому куля потрапила у живіт, сказав: “Добре, що нічого не їв”. Зранку ми могли дозволити собі лише чай. Але ніхто не жалівся, хоч часто доводилось повертатись із завдання вже вночі.

– Що замовляли волонтерам?
– Нічого особливого – вологі серветки, шкарпетки, спідню білизну. Можливості прати практично не було, особливо взимку, тому ці речі були фактично одноразовими. Також замовляли теплі речі, змінне взуття. Особливо багато взуття треба було на Дебальцевському напрямку, там грязюка страшенна була. Ніяких тортів, шашликів ми не замовляли. Банально не вистачало часу на подібну розкіш.

– Вдома що зробили першим ділом?
– Коли вийшов з лікарні, то пішов разом з дружиною на піцу. Дуже вже хотілось піци. Дружина страшенно хвилювалась, переживала, коли я був в АТО. Намагався телефонувати кожного дня, заспокоювати, що все добре. Та довгих розмов, як їй того хотілось, не було. Дзвонив буквально на секунду. Коли я повідомив їй, що поранений, вона не приховувала, що зраділа. Адже живий, з руками, ногами, виїхав з пекла... Одразу заспокоїлась.

– Війна вас змінила?
– Усі кажуть, що який я був, такий і залишився. На службі я є зовсім іншою людиною, аніж вдома. Це тут я дозволяю собі бути ніжним і лагідним. На війні ж не даю волю емоціям. Мене навіть коли бійці вдома провідують, одразу кажуть: “А вдома ви не такий, як з нами”. На службі я – суворий, можна навіть сказати, що з кам’яним серцем. Попри страшенний біль, втрату бійців на війні жодного разу не плакав. Навіщо плакати, якщо людину вже не повернеш?

– Що допомогло повернутись живим?
– Моторола давав за мене викуп 25 тисяч доларів. Шукає, мабуть, ще й досі. Мене оберігає Покрова, я ж народився на це свято. Мама дала мені стрічку, освячену в церкві, я її завжди носив із собою, і святого Володимира, він також завжди був зі мною. Взагалі я є віруючою людиною. Скільки живу, стільки молюсь. Мене ще прабабуся навчила молитви. В церкву останнім часом ходжу досить рідко, а молитись ніколи не забуваю: і зранку, і ввечері. На війні кожен молиться. У мене є один знайомий, що завжди був атеїстом, а на війні дуже швидко змінив свої погляди.

– Не шкодуєте, що стали офіцером, а не педагогом, як планували одразу?
– Це ж мій вибір, і робився він свідомо. Мене ніхто не змушував. А зараз я вже стільки пройшов, що немає дороги назад. На жаль, швидко війна не закінчиться. Адже з людьми, що стоять по інший бік, дуже важко домовитись. Найбільшої шкоди завдає неузгодженість дій. Отримуємо команди то наступати, то відступати. Ми готові тримати опорні пункти, і реально можемо це зробити. Так вийшло з Дебальцевим, яке могли ще довго утримувати. Але в цій війні ми обов’язково переможемо, тому що в нас немає іншого виходу.

P.S. А тим часом Герой продовжує проживати у невеличкій орендованій квартирі і разом з дружиною виховує двох маленьких патріотів. Та мріє він аж ніяк не про власні квадратні метри, а про мир в країні, яку захищає.

Анастасія Олехнович


Використані джерела:
Крила України