«Режим Путіна перед викликами часу». Аналітична доповідь

Національний інститут стратегічних досліджень
18.09.17
Ukrainian Military Pages

Національний інститут стратегічних досліджень підготував аналітичну доповідь, в якій розглянуто актуальний стан внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації.

Проаналізовані наявні ресурси для збереження нинішнього керівництва РФ при владі, основні тенденції соціально-економічного та внутрішньополітичного життя Росії, її зовнішньополітичні інтереси та засоби досягнення геополітичних цілей.Визначено основні сценарії розвитку ситуації, пов’язаної з реалізацією курсу Кремля на відновлення імперського статусу, в тому числі – реінтеграцію пострадянського простору, конфронтацію із Заходом, розширення присутності Росії в стратегічно важливих регіонах світу. Доповідь підготовлено в Центрі досліджень проблем Російської Федерації Національного інституту стратегічних досліджень.

Доповідь орієнтована на науковців, політологів та широке кола читачів, що цікавляться актуальною суспільно-політичною проблематикою.

Далі пропонуємо до уваги зміст та вступну частину.

Завантажити повний текст аналітичної доповіді в форматі .pdf

Ukrainian Military Pages

Вступ

Спроба відновлення колишнього статусу наддержави випливає з імперської сутності російської державності, логіки її історичного розвитку, об’єктивних характеристик її соціально-економічного, політичного, культурного та ідеологічного життя.

Як з’ясувалося в  підсумку періоду горбачовсько-єльцинської лібералізації, російське суспільство, російська влада і російська економіка не спроможні на альтернативний спосіб існування. Для того щоб це зрозуміти, Росії потрібно було пройти шлях від Біловезької угоди 1991 р. до економічної кризи 1998 р., випробувавши на собі рецепти ліберальних трансформацій, ослаблення центральної влади і потепління відносин із Заходом.

Володимир Путін уже на посаді президента РФ отримав нову місію – його прийняла на службу імперія, що, здавалося, залишилася в минулому. Йому належало повернути Росію на колишній шлях її цивілізаційного розвитку. Новий російський лідер став лише інструментом самовідтворення імперського механізму, що лежить в основі традиційної ідентичності Росії, до якої політичний клас і населення країни повернулися в результаті невдалої модернізації.

Шлях імперського реваншу, пройдений Росією Путіна, включав кілька етапів.

У початковому періоді реконструкції була відновлена внутрішня управлінська структура імперії. Було повернуто всевладдя силових органів, ліквідовані будь-які передумови реальної політичної конкуренції, відсторонений від участі в управлінні країною приватний капітал, взято під контроль медійний простір, ліквідовано осередки регіонального самоврядування. Найважливішим напрямом стало ресурсне забезпечення імперської політики. Ставка була зроблена, як і в часи пізнього СРСР, на розвиток експорту сировини, насамперед вуглеводнів.

Відновлена таким чином дієздатність імперського центру була спрямована на вирішення головної проблеми – небезпеки територіального розпаду Російської Федерації. Друга Чеченська війна була покликана не тільки повернути бунтівну республіку до складу Росії, а й дати урок усім бажаючим повторити її досвід «відокремлення».

Повернувшись до базової моделі, російська державна машина відновила таким чином свою адміністративну та економічну стабільність, а культ Путіна, тісно пов’язаний з ностальгією за СРСР, створив нову легітимність Кремля.

Так звана «загадковість» російської політики, її претензія на особливу «цивілізацію» випливає з простого факту: Росія і більшість країн Європи (Заходу) належать до різних видів держав. Росія, незважаючи на всі метаморфози епохи модерну та постмодерних трансформацій, була і залишається «природною державою» (Д. Норт). Залишатися в цьому стані їй дозволяє сировинна рента, яка також обумовлює екстенсивний характер розвитку, що, своєю чергою, детермінує імперську форму державної організації, її внутрішню і зовнішню політику. Феномен Путіна полягає в тому, що під його керівництвом Росія відверто повернулася до своєї архаїчної сутності та почала реалізовувати переваги такого становища в політичній сфері.

Основою путінської моделі є монополія на владу, що забезпечується:

  1. домінуванням силових органів (мілітаризм);
  2. фіктивною роллю демократичних (конкурентних) політичних інститутів;
  3. контролем над громадською думкою;
  4. контролем над економічними ресурсами країни.

На верхівці владної піраміди перебуває одноосібно президент Путін, який відповідає за реалізацію стратегічного завдання відновлення імперської величі та забезпечення національних інтересів Росії на міжнародній арені. Нижче розташований величезний апарат центральної влади, що включає дві головні складові – силові структури і адміністративно-господарський комплекс. Їх сфера відповідальності – добробут російського народу і його безпека, що досягаються шляхом «освоєння» символічних і матеріальних ресурсів, здобутих завдяки успіхам політики В. Путіна.

Декоративним додатком до блоку «реальної політики» є функціонування демократичних інститутів: парламентаризму, партійної системи, діяльності ЗМІ, громадянської активності, місцевого і регіонального самоврядування. Призначення цієї інституційної складової режиму – інтерфейс між владою і населенням, збалансування суперечностей внутрішньої та зовнішньої політики, визначення «винних» і «відповідальних», формальна легітимація режиму для упередження зовнішньої і внутрішньої критики.

Нарешті на третьому рівні інституційної системи (влади) в РФ перебувають керівники регіонального і місцевого рівнів, а також керівники державних підприємств, пов’язаний з ними бізнес і монополісти. Саме на них лягає основний тягар відповідальності за соціально-економічне становище в конкретних населених пунктах та регіонах. Отримавши сферу для свого паразитування і гарантований мінімум забезпечення власних потреб із центру, вони повинні взяти на себе оперативне вирішення проблем та місію персональної відповідальності.

Путін у цій схемі є донором легітимності для всієї піраміди і гарантом надходження ресурсів для її функціонування. Усі нижчі рівні повинні, в разі необхідності, жертвувати власною репутацією та інтересами для збереження панівного становища ієрархії. Таке «служіння» винагороджується елітним статусом, гарантіями захисту і доступом до корупційного ресурсу (структурованого відповідно до місць в ієрархії).

Власне, ця конструкція влади і відповідає, головним чином, поняттю «режим Путіна». Така ідентифікація випливає з чіткого розділення влади і народу в сучасній Росії, що повернулася до архаїчної імперської моделі, в якій відсутня політична (громадянська) нація як суб’єкт влади, а натомість функціонує мілітарно-адміністративний апарат примусу і зовнішньої експансії, що забезпечує, зокрема, потреби лояльної до нього маси.

Опорою режиму є чисельно і культурно домінуючий клас «бюджетників» – людей, які перебувають у повній залежності від держави, успішності дій її керівництва та «справедливості» запроваджених ним форм перерозподілу колективних благ. Суспільна свідомість більшості росіян та їхні настрої визначаються такими чинниками:

  1. установкою на безумовну лояльність до влади;
  2. панівною ідеологією «русского мира» та уявленням про особливу культурно-історичну місію Росії;
  3. програмуванням суспільних уявлень та настроїв за допомогою медіа.

Функціонування будь-якого політичного режиму обумовлюється набором чинників інституційного розвитку суспільства – нормами, правилами та соціальними структурами, що визначають соціальну взаємодію. Тому первісну роль відіграють особливості формування суспільної свідомості, ціннісних орієнтацій, очікувань та поведінкових реакцій населення. Вони визначають ключові соціальні очікування та запити громадян кожної держави.

У вимірі масової свідомості соціальні очікування, як правило, не завжди конкретно визначені, оскільки перебувають під постійним впливом чинників зовнішнього середовища і внутрішнього поведінково-психологічного індивідуального сприйняття реальності у певний час. Громадяни, скоріше, реагують на те, що їх не влаштовує, ніж знають, чого вони дійсно прагнуть.

Тому в сучасному світі, де інформаційні потоки суттєво перевищили спроможність їх адекватного опрацювання пересічним громадянином, моделювання поведінки населення та його соціальних очікувань будь-якою, переважно авторитарною, владою досягається через інтенсивне насичення суспільної свідомості мотиваційним змістом та його неодноразове відтворення у різноманітних засобах масової інформації.

Ці маніпуляції роблять суспільство вразливим, а влада втрачає зворотний зв’язок із ним та здатність до генерування адекватних орієнтирів і рушіїв суспільного розвитку. Коридор формування соціального капіталу і набуття соціальної легітимності інститутів влади звужується до меж відтворення певних типових шаблонів і стереотипів та постійного оновлення форм їх подання. Суспільство консервується та накопичує низку невирішуваних проблем організації свого життя.

Загрози існуванню такої моделі актуалізувалися на початку третього терміну президентства В. Путіна. Стало зрозуміло, що ресурс зростання, сформований на сировинній та інфраструктурній базі СРСР, вичерпано, а сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура втрачена, ймовірно, назавжди. Спроба модернізації країни, переведення її на більш динамічні принципи в політичній, виробничій, культурній сферах, пунктирно накреслена як намір у період президентства Д. Медвєдєва, зазнала фіаско.

Разом із тим зародки середнього класу, орієнтоване на західні стандарти життя населення російських мегаполісів могли, в разі загострення соціально-економічних проблем, перейти до активних форм протесту. Хисткою залишалася й ситуація на Кавказі.

Щоб зламати цей інерційний сценарій, команда Путіна перейшла до технологій кризового менеджменту, створюючи нову легітимність влади в умовах зростаючого хаосу зовнішнього і безпекового середовища, мобілізуючи своїх прихильників та дискредитуючи своїх противників у ситуаціях безперервних конфліктів і зростаючого пропагандистського тиску ЗМІ.

Так виникли передумови для більш активної реалізації політики реваншу – відновлення втрачених після розпаду СРСР позицій у світовій політиці, що пов’язано в першу чергу зі встановленням контролю над пострадянським простором і досягненням силового паритету із Заходом. Перед неминучою кризою чинної в Росії системи владарювання Путін зробив відверту ставку на агресію, динаміку, інстинкти, егоїзм і створив тим самим альтернативу щодо, здавалося б, безальтернативного тренду глобалізації західного зразка.

Імперська свідомість вимагає перманентної мобілізації, концентрації всіх сил на розв’язання «історичних» завдань. Зовнішня агресія є індикатором дієздатності імперського організму, вона сигналізує громадянам про те, що необхідні для життєдіяльності соціуму ресурси будуть здобуті й належний статус знову буде підтверджено.

Джерелом легітимності влади, достатку еліт і лояльності мас у Росії є насильство, здійснюване як державна політика. Тільки це насильство обіцяє в майбутньому хоч якийсь добробут народу (що, втім, характерно для всіх імперій). Тому пробудження хижацького інстинкту в поведінці власної держави викликає сплеск його підтримки суспільством на тлі майже ейфорійних настроїв мас. Саме такими сплесками активності супроводжувалися початки майже всіх воєн, що з власної волі починалися Росією в XIX–XX ст.

Нова суб’єктність Росії формується на основі агресивної зовнішньої політики, що спирається на внутрішню консолідацію та посилене продукування і нав’язування медійними засобами власної картини дійсності.

Сприятливою для реалізації такої стратегії і тактики РФ виявилася і зовнішня ситуація, що позначена втратою орієнтирів глобального розвитку, ослабленням авторитету Заходу, пробудженням локальних егоїзмів та їх агресивним протистоянням. Росія увійшла в період глобальної турбулентності як активний гравець, який прагне отримати максимальну вигоду із загальної невизначеності та переоцінки цінностей.

Геополітичний виклик Росії Заходу сформувався ситуативно, але, разом із тим, цілком закономірно. Він випливає із самої логіки постання й утвердження режиму Путіна в РФ. Для політики імперського реваншу зовнішня експансія є такою ж органічною складовою, як і внутрішній централізм та реакційність свідомості.

Точкою відліку для формування зовнішньополітичної стратегії Путіна є уявлення про розпад Радянського Союзу як про «найбільшу катастрофу XX століття». При цьому відповідальність за цю «катастрофу» несе саме Захід, який свідомо підірвав економіку СРСР (передовсім – шляхом зниження світових цін на нафту та ескалації гонки озброєнь), за допомогою своїх інформаційних та культурних ресурсів змінив свідомість радянських людей, чим роззброїв офіційну пропаганду, а потім ще й обдурив колишнє імперське керівництво, даючи гарантії ненаближення НАТО до кордонів Росії і обіцяючи надати «план Маршалла» для переходу СРСР до демократії.

Отже, замість визнання того, що Радянський Союз виявився економічним, ідеологічним, культурним, військовим, інформаційним і політичним банкрутом, який просто впав від власної неспроможності, путінський режим сформував міф про «золотий вік» імперії та її підступних ворогів. Побудована на цій основі ідентичність сучасних росіян та офіційна риторика Кремля сформувала публічну легітимність режиму, яка, своєю черг, вимагала підкріплення слова ділом. Перелік образ, які Путін висловив Заходу у Мюнхені 2007 р., спонукав його партнерів до певних рефлексій і, можливо, став стимулом для «перезавантаження» відносин з Москвою. Але західні політики не зрозуміли, що йдеться про початок імперського реваншу, і в російському уявленні вони вже не партнери, а вороги-суперники.

Однією з причин такого нерозуміння було те, що Захід і Росія рухалися на той момент зустрічними курсами. На противагу Заходу, який входив у період чергової структурної кризи 2007–2008 рр., Росія досягла вершини розквіту пострадянського періоду. Вона, поряд з іншими регіональними державами світу (Туреччиною, Саудівською Аравією, Індонезією тощо), з мінімальними втратами зустріла економічні негаразди у світі. Її економічна потуга здавалася російській еліті й суспільству непохитною. Це додавало впевненості у власних силах і стимулювало режим до нових рішучих кроків.

Так визріли умови для переходу РФ до нової самоідентифікації та амбіційної заявки на зміну власного статусу на міжнародній арені. Щоправда, у тій світ-системній ситуації, що склалася в посткризовий період, об’єктивних передумов для російського «Мюнхенського» повороту не існувало. Росія займала свою природну нішу в світовому поділі праці. Вона користувалася можливостями значної сировинної ренти, впевнено почувалася на ринку озброєнь, отримала доступ до передових західних технологій та кредитних ресурсів. Її військова безпека не викликала сумнівів, а в таких стратегічних галузях, як космічна, кібернетична, транспортна, країна мала цілковите сприяння для реалізації власних інтересів.

Захід практично крізь пальці дивився на консолідацію режиму Путіна і переслідування внутрішньої опозиції. Збройне придушення національно-державного самовизначення Республіки Ічкерія так само не викликало надто гострої реакції і вважалося внутрішньою справою Росії та її керівництва.

Тобто відбувся природний процес, коли неспроможна мегасистема СРСР розпалася і на її місці утворилася менша система РФ, усередині якої відбулися процеси самоорганізації та стабілізації.

При цьому Росія фактично перейшла зі статусу одного зі світових лідерів у статус регіональної держави з деякими глобальними функціями (ресурсними, транзитними, космічними, ядерного стримування). Членство в Раді Безпеки ООН і неформальному клубі провідних держав світу G8 цілком відповідало амбіціям такого члена світового співтовариства.

Тим часом суб’єктивні чинники формування російської політики підштовхували режим до дій та генерували нові виклики для світу. Найголовніший із них полягав у тому, що тільки особлива історична місія відродження величі імперії в конкретних обставинах початку XXI ст. могла бути достатньою підставою для збереження монополії на владу особисто Путіним і очолюваною ним корпорацією. Слід врахувати й те, що лише збереження монополії на владу є гарантією збереження усіх інших активів і статусів у тій системі відносин, яка утвердилася на пострадянському просторі. Політична влада в  пострадянських режимах нероздільна з силовим і економічним ресурсом. Той, хто її втрачає, одночасно втрачає і гарантії безпеки, й економічні активи, що першим довів саме Путін у Росії справою Ходорковського.

Вимушена ротація В. Путіна з Д. Медведєвим на посаді президента була надто анекдотичним політичним кроком, аби його повторювати в майбутньому. Російська влада мала спиратися на пафосну легітимність «власного шляху», «вставання з колін» та історичної місії Путіна, а не на маніпуляції з демократичними процедурами.

Протистояння із Заходом, передусім із США, є для росіян головним доказом того, що Путін відродив велич Росії і повернув їй статус світової наддержави. А тому в мільйонів його виборців не може бути й думки про те, щоб замінити Путіна на посаді президента чи бодай розглянути якісь інші кандидатури.

До відкритого протистояння із Заходом спонукала й інша суб’єктивна обставина – страх перед «кольоровими» революціями, джерелом яких російська еліта вважає саме вплив США та їхніх європейських союзників. Ця загроза тяжіє над Кремлем вже понад десятиріччя і, як показали останні заяви російського лідера, її актуальність не зменшується (Путин заявил, что не допустит революции в России).

Особливо загострилося відчуття небезпеки в Кремлі після «арабської весни», результатом якої стало падіння режимів уже не в умовах пострадянського транзиту та пов’язаного з ним світоглядно-інституційного хаосу, а в патріархальних суспільствах Близького Сходу і Північної Африки зі стійкими світоглядними та інституційними системами.

«Арабська весна» була сприйнята у Кремлі як свідчення непереможності західного впливу та неможливості ефективно йому протидіяти. Саме тому для Путіна важливий режим Башара Асада. Його збереження – той Рубікон, який у внутрішній картині світу російського лідера дозволить зупинити процес поширення оксамитових революцій на далеких підступах до Москви.

Крім того, Путін послідовно намагається «виправити» помилки і втрати минулого. Так, після фактичної поразки у першій Чеченській війні він починає другу Чеченську війну. Після вимушеної «здачі» режиму Мілошевича у Сербії він намагається компенсувати цю поразку Росії збереженням режиму Асада у Сирії. Кульмінацією цього процесу «виправлення помилок» мало б стати відновлення СРСР як акт подолання «катастрофи» 1991 р.

Сприятливе вікно можливостей для реінтеграції пострадянського простору виникло для Москви у другій половині 2000-х років. Зупинка в розширенні НАТО і ЄС на Схід, що стала очевидною після Бухарестського саміту НАТО 2008 р. і започаткування програми «Східного партнерства» в рамках Європейської політики сусідства (2009), створила стратегічний вакуум для європейської частини СНД. Економічна криза 2008–2009 рр. стала додатковим стресогенним чинником для країн, що залежали від російського ринку, російського газу і російських фінансів.

За цих умов мало хто міг відмовитися від ініціатив Кремля щодо створення спільного митного простору, зони вільної торгівлі та гарантій безпеки (не стільки від зовнішніх загроз, скільки від внутрішніх потрясінь для місцевих режимів), які надавало членство в Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Зрозуміло, що ці кроки мали б поглиблювати залежність економік і соціальних систем пострадянських країн від Москви та врешті мали привести їх до суттєвих поступок у сфері національного суверенітету.

До активного просування власних інтересів і відвертого реваншистського курсу керівництво РФ підштовхувала також слабкість Заходу. Вона стала наслідком низької ефективності втручань у конфлікти на Близькому Сході (Ірак, Афганістан) та сумнівних результатів «арабської весни». Під керівництвом президента США Б. Обами відбувалася переоцінка пріоритетів американської зовнішньої політики в напрямі відмови від силового компонента і зменшення глобальних амбіцій.

Зростали суперечності в ЄС, який не лише відмовився від політики розширення, але й опинився на межі внутрішньої інституційної кризи та втрати європейської солідарності (відмова від ратифікації конституціїї ЄС у Франції та Нідерландах, боргова криза в Греції, наростання боргового тиску в Італії, Іспанії, Португалії та інших країнах). Усе це негативно позначилося на стабільності світових фінансових ринків та призвело до загострення економічної конкуренції між розвиненими країнами у світі (у т. ч. за дешеві ресурси і ринки).

Невиправдані очікування, брак адекватних рішень сформували нову кризову реальність, яка стала живильним середовищем для появи нових і відродження задавнених конфліктів. Розпочалися процес руйнування складної системи глобалізованого світу та перехід до спрощених форм взаємодії на світовій арені.

Проявами цих тенденцій стали:

  • розморожування та/або поширення конфліктів у ключових регіонах світу за сприяння регіональних держав та їх союзників (наприклад, громадянська війна у Сирії та Ємені);
  • зростання напруженості між регіональними державами та їх західними союзниками і партнерами (Саудівська Аравія – США – Ізраїль; Туреччина – ЄС – США; Китай – Японія – США та ін.);
  • перші ознаки економічного спаду в регіональних державах.

Дефіцит лідерства в сучасному світі призвів до зростання егоїзму основних геополітичних гравців та поширення практики нехтування міжнародним правом, загострення конкуренції за ресурси і пріоритети. Ці фактори спричинили зростання конфліктності та втрату керованості глобальної системи загалом.

Таким чином, домінування Заходу в міжнародній політиці опинилося під знаком питання. Дедалі більше оглядачів вказували на початок формування багатополярного світу, в якому зростає альтернативний центр впливу – КНР, розвивається співробітництво в рамках БРІКС тощо. Для виходу на арену нових амбітних лідерів склалися майже ідеальні умови.

Крім того, на початок 2012 р. виникло кілька факторів, які змусили російську владу перейти до нового, досить агресивного позиціонування на міжнародній арені. До такого рішення спонукав цілий комплекс внутрішніх і зовнішніх передумов:

  1. Обрання В. Путіна президентом Росії (вже втретє) і очевидний намір правлячої корпорації зберігати монополію на владу, що вступив у пряму суперечність із пробудженням ліберальної опозиції (протести на Болотній площі тощо).
  2. Усвідомлення загрози дестабілізації режиму засце нарієм «кольорової» революції, підтриманої Заходом.
  3. Усвідомлення переходу до менш сприятливої кон’юнктури на енергетичних ринках і вичерпання ресурсів модернізації Росії на нинішньому історичному етапі.
  4. Пікові накопичення вільних ресурсів, які могли бути витрачені на зовнішню експансію.

Результуючим вектором цих чинників і мотивацій російського керівництва стало рішення вступити у відкрите протистояння із Заходом одразу на кількох шахових дошках геополітики.

2017 р. має дати відповідь на запитання, наскільки виграшною виявиться карта Путіна у грі на підвищення ставок, розпочатій ним десять років тому знаменитою промовою на Мюнхенській конференції з безпеки.

Ця аналітична розвідка покликана сприяти розумінню загальної логіки путінського режиму та з’ясувати її основні чинники – цілі та завдання, ресурси й технології, тактику і стратегію, культуру й меседжі. Оскільки зовнішні (публічні) репрезентації політики Путіна є достатньо суперечливими та, з високою часткою ймовірності, маніпулятивними, наш аналіз буде просуватися від найбільш об’єктивних чинників, що найменшою мірою допускають свободу дій і довільність тлумачень, до більш суб’єктивних і таких, що використовуються для спекуляцій. У такій послідовності ми розглянемо соціальні, економічні, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні аспекти функціонування діючого режиму РФ у його динаміці та перспективах.

Слід розрізняти три площини аналізу режиму Путіна та траєкторії його розвитку

Перший – це реальні прагнення та наміри Кремля, які він часто приховує або прикриває пропагандистськими деклараціями, відволікальними маневрами або фіктивними політичними сюжетами.

Другий – це, власне, публічна репрезентація російської політики, сукупність її офіційних і неофіційних тлумачень, що доноситься до різних цільових аудиторій у різний час і з різною метою.

Третій – це дійсний стан справ, об’єктивні результати реалізації політики режиму, якими визначаються її основні тренди та перспективи.

Тільки зіставлення цих трьох площин в аналітичній реконструкції дозволяє адекватно розуміти природу режиму Путіна і прогнозувати його майбутнє.


УДК 327:35.073.511(470)

Даний матеріал відноситься до авторських публікацій.
Думка редакції може не збігатися із точкою зору авторів матеріалів.


Читати новини від Ukrainian Military Pages у Telegram

Техніка російських окупантів на Донбасі