понеділок, 18 жовтня 2021 р.

ЗРК «Круг»: служба, тестування на американських полігонах, застосування і можлива роль в локальних конфліктах

Автори: Сергій Линник, Ігор Копєєцкий
ЗРК Круг

Перші роботи зі створення військового комплексу середньої дальності на мобільному шасі в СРСР почалися в 1956 році. До середини 1958 року були видані технічні завдання, а на підставі проєкту тактико-технічних вимог прийнято постанову Ради міністрів СРСР про виконання дослідно-конструкторської розробки «Круг».

26 листопада 1964 року було підписано постанову СМ № 966-377 про прийом ЗРК 2К11 на озброєння. У постанові були закріплені і його основні характеристики: одноканальний по цілі (хоча для дивізіону було б правильніше написати, що триканальний і за цільовим і за ракетним каналом); радіокомандна система наведення ЗКР по методу «трьох точок» і «половинного спрямлення». Зона ураження: 3-23,5 км по висоті, 11-45 км по дальності, до 18 км по курсовому параметру цілей. Максимальна швидкість обстрілюваних типових цілей (F-4С і F-105D) – до 800 м/с. Середня ймовірність ураження цілі, що не маневрує по всій зоні ураження – не нижче 0,7. Час розгортання (згортання) ЗРК – до 5 хвилин. До цього можна додати, що ймовірність ураження виявилася меншою, ніж було потрібно по ТТЗ, а час розгортання в 5 хвилин виконувався далеко не для всіх засобів комплексу.

Круг

Самохідні пускові установки ЗРК «Круг» були вперше публічно продемонстровані під час військового параду 7 листопада 1966 року та відразу привернули до себе увагу закордонних військових експертів.

Склад ЗРК «Круг»

Діями ракетного дивізіону (зрдн) керував взвод управління, в складі: станції виявлення цілей – СОЦ 1С12, кабіни прийому цілевказання – КПЦ К-1 «Краб» (з 1981 року – пункт бойового управління зі складу АСУ «Поляна-Д1»).

У зрдн було 3 зенітні ракетні батареї (зрбатр) в складі станції наведення ракет – СНР 1С32 і трьох самохідних пускових установок – СПУ 2П24 з двома ЗКР на кожній.

Ремонт та обслуговування основних засобів дивізіону і поповнення боєкомплекту покладалися на технічну батарею (техбатр), в чиєму розпорядженні були: контрольно-перевірочні випробувальні станції – КИПС 2В9, транспортні машини – ТМ 2Т5, транспортно-заряджальні машини – ТЗМ 2Т6, автоцистерни для перевезення палива, технологічне обладнання для збирання і заправки ракет.

Всі бойові засоби комплексу, крім ТЗМ, розміщувалися на гусеничних самохідних легкоброньованих шасі високої прохідності та були захищені від зброї масового ураження. Запас палива комплексу забезпечував здійснення маршу зі швидкістю до 45-50 км/год на видалення до 300 км ходу і можливість ведення бойової роботи на місці протягом 2 годин.

Три зрдн входили до зенітної ракетної бригади (зрбр), склад якої різнився в залежності від місця дислокації. Кількість основних бойових засобів (СОЦ, СНР, СПУ) була завжди одна, але склад допоміжних підрозділів міг варіюватися. У бригадах оснащених різними модифікаціями ЗРК роти зв'язку розрізнялися типами радіостанцій середньої потужності. Ще важливішою відмінністю було те, що в деяких випадках одна техбатарея припадала на всю зрбр.

Відомі такі варіанти ЗРК: 2К11 «Круг» (випускався з 1965 року), 2К11А «Круг-А» (1967 рік), 2К11М «Круг-М» (1971 рік) і 2К11М1 «Круг-М1» (1974 рік).

ЗРК Круг

Радіотехнічні засоби ЗРК «Круг»

Очима комплексу були: станція виявлення цілей 1С12 і радіовисотомір ПРВ-9Б «Наклон-2» (РЛС П-40 «Броня).

СОЦ 1С12 являла собою РЛС кругового огляду сантиметрового діапазону хвиль. Вона забезпечувала виявлення повітряних цілей, їх розпізнавання і видачу цілевказання станціям наведення ракет 1С32. Все обладнання РЛС розміщувалося на самохідному гусеничному шасі важкого артилерійського тягача АТ-Т («об'єкт 426»). Маса підготовленої до роботи СОЦ 1С12 становила близько 36 т. Середня технічна швидкість пересування станції 20 км/год. Максимально швидкість пересування по шосейних дорогах до 35 км/год. Запас ходу сухими шляхами з урахуванням забезпечення роботи станції протягом 8 годин при повній заправці паливом не менше 200 км. Час розгортання / згортання станції – 5 хв. Розрахунок – 6 осіб.

Станція виявлення цілей 1С12 Станція виявлення цілей 1С12

Апаратура станції дозволяла проводити аналіз характеристик руху цілей шляхом грубого визначення їх курсу та швидкості по індикатору з тривалим запам'ятовуванням не менше 100 сек відміток від цілей. Забезпечувалося виявлення літака-винищувача на дальності 70 км – при висоті польоту цілі 500 м, 150 км – при висоті 6 км і 180 км – при висоті 12 км.

В станції 1С12 була апаратура топоприв'язки, за допомогою якої здійснюється виведення в заданий район без використання наземних орієнтирів, орієнтування станції та врахування помилок паралакса при передачі даних на виробу 1С32.

В кінці 1960-х з'явився модернізований варіант РЛС. Випробування модернізованого зразка, показали, що дальності виявлення станції зросли на зазначених вище висотах до 85, 220 і 230 км відповідно. Станція отримала захист від ПРР типу «Шрайк», підвищилася її надійність.

Для точного визначення дальності та висоти польоту повітряних цілей в роті управління спочатку передбачалося використання радіовисотоміра ПРВ-9Б («Наклон-2Б», 1РЛ19), який буксирувався автомобілем КрАЗ-214. ПРВ-9Б, що працює в сантиметровому діапазоні, забезпечував виявлення літака-винищувача на дальностях 115-160 км і на висотах 1-12 км відповідно.

Радіовисотомір ПРВ-9 Радіовисотомір ПРВ-9

ПРВ-9Б мав спільне з РЛС 1С12 джерело електроживлення (газотурбінний агрегат живлення далекоміра). В цілому радіовисотомір ПРВ-9Б цілком відповідав висунутим вимогам і був досить надійний. Однак він істотно поступався станції 1С12 в частині прохідності слабкими ґрунтами та мав час розгортання 45 хв.

Згодом в бригадах озброєних пізніми модифікаціями ЗРК «Круг» радіовисотоміри ПРВ-9Б були замінені ПРВ-16Б («Надёжность-Б», 1РЛ132Б). Апаратура і механізми висотоміра ПРВ-16Б розміщені в кузові К-375Б на автомобілі КрАЗ-255Б. Висотомір ПРВ-16Б електростанції не має, живлення здійснюється від джерела живлення далекоміра. Перешкодозахищеність і експлуатаційні характеристики ПРВ-16Б в порівнянні з ПРВ-9Б були покращені. Час розгортання ПРВ-16Б становить 15 хв. Ціль типу «винищувач», що летить на висоті 100 м може бути виявлена на дальності 35 км, на висоті 500 м – 75 км, на висоті 1000 м – 110 км, на висоті понад 3000 – 170 км.

Радіовисотомір ПРВ-16 Радіовисотомір ПРВ-16

Варто сказати, що радіовисотоміри фактично були приємною опцією, що істотно полегшує процес видачі цілевказання СНР 1С32. Слід враховувати, що для транспортування ПРВ-9Б і ПРВ-16Б використовувалося колісне шасі, яке істотно поступається по прохідності іншим елементам комплексу на гусеничній базі, а час розгортання і згортання радіовисотоміру був в рази більше ніж в основних елементів ЗРК «Круг». У зв'язку з цим основне навантаження по виявленню, ідентифікації цілей і видачі цілевказання в дивізіоні лягала на СОЦ 1С12. У деяких джерелах згадується, що радіовисотомір спочатку планувалося включати до складу взводу управління дивізіону, але, судячи з усього, вони були тільки в роті управління бригади.

Автоматизовані системи управління

У літературі, яка описує радянські ЗРК, автоматизовані системи управління (АСУ) або не згадуються взагалі, або розглядаються дуже поверхнево. Розповідаючи про протиповітряний комплекс «Круг», було б неправильно не розглянути АСУ, що використовувались в його складі.

АСУ 9С44, вона ж К-1 «Краб», була створена в кінці 1950-х років і спочатку призначалася для автоматизованого управління вогнем зенітних артилерійських полків (зап), озброєних 57-мм автоматами С-60. Згодом ця система використовувалася в полковій і бригадній ланці для керівництва діями ряду радянських ЗРК першого покоління. До складу К-1 входила кабіна бойового управління 9С416 (КБУ на шасі Урал-375) з двома агрегатами електроживлення АБ-16, кабіни прийому цілевказання 9С417 (КПЦ на шасі ЗіЛ-157 або ЗіЛ-131) дивізіонів, лінія передачі радіолокаційної інформації «Сетка-2К», топоприв'язник ГАЗ-69Т, машина ЗІП 9С441 і засоби електроживлення.

Засоби відображення інформації системи дозволяли наочно демонструвати на пульті командира бригади повітряну обстановку на основі інформації від РЛС П-40 або П-12/18 і П-15/19, які були в радіолокаційній роті бригади. При перебуванні цілей на віддаленні від 15 до 160 км одночасно оброблялося до 10 цілей, видавалися цілевказання з примусовим розворотом антен станції наведення ракет в заданих напрямках, здійснювалася перевірка прийняття цих цілевказань. Координати відібраних командиром бригади 10 цілей передавалися безпосередньо на станції наведення ракет. Крім цього, була можливість приймати на командному пункті бригади і ретранслювати інформацію по двох цілях, що надходить з командного пункту ППО армії (фронту).

Від виявлення літака противника до видачі цілевказання на дивізіон, з урахуванням розподілу цілей і можливої необхідності перенесення вогню, в середньому проходило 30-35 с. Надійність відпрацювання цілевказання досягала величини понад 90% при середньому часі пошуку цілі станцією наведення ракет 15-45 с. Розрахунок КБУ становив 8 осіб, не рахуючи начальника штабу, розрахунок КПЦ – 3 особи. Час розгортання складав 18 хвилин для КБУ і 9 для КПЦ, згортання – 5 хвилин 30 секунд і 5 хвилин відповідно.

Уже в середині 1970-х років АСУ К-1 «Краб» вважалася примітивною і застарілою. Кількість оброблюваних і супроводжуваних цілей у «Краба» була явно недостатньою, а автоматизований зв'язок з вищими органами управління фактично був відсутній.

Головний недоліком АСУ було те, що командир дивізіону через неї не міг повідомити про самостійно обрані цілі комбригу та іншим дивізіонам, що могло призвести до обстрілу однієї цілі декількома зрдн.

Сповістити про рішення здійснити самостійний обстріл цілі командир дивізіону міг по радіостанції або звичайним телефоном, якщо звичайно встигли протягнути польовий кабель. Тим часом використання радіостанції в голосовому режимі відразу позбавляло АСУ важливої якості – скритності. Водночас радіорозвідці противника розкрити приналежність телекодових радіомереж було дуже складно, якщо взагалі можливо.

У зв'язку з недоліками АСУ 9С44 в 1975 була розпочата розробка більш досконалої АСУ 9С468М1 «Поляна-Д1» і в 1981 році вона була прийнята на озброєння.

Пункт бойового управління бригади (ПБУ-Б) 9С478 включав до свого складу кабіну бойового управління 9С486, кабіну спряження 9С487 і дві дизель-електростанції. Пункт бойового управління дивізіону (ПБУ-Д) 9С479 складався з кабіни бойового управління 9С489 і дизель-електростанції. Крім того, автоматизована система управління включала кабіну технічного обслуговування 9С488.

Всі кабіни і електростанції ПБУ-Б і ПБУ-Д розміщувалися на шасі автомобілів Урал-375 з уніфікованим кузовом-фургоном К1-375. Виняток становив топоприв'язник УАЗ-452Т-2 в складі ПБУ-Б. Топорив'язка ПБУ-Д забезпечувалася відповідними засобами дивізіону. Зв'язок між КП ППО фронту (армії) і ПБУ-Б, між ПБУ-Б і ПБУ-Д здійснювався телекодовими і радіотелефонними каналами.

Можна відзначити, що в порівнянні з апаратурою «Краб» кількість одночасно оброблюваних цілей на КП бригади збільшилася з 10 до 62, одночасно керованих цільових каналів – з 8 до 16. На КП дивізіону відповідні показники зросли з 1 до 16 і з 1 до 4 відповідно. В АСУ «Поляна-Д1» було вперше автоматизовано вирішення задач координації дій підлеглих підрозділів по самостійно обраним ними цілях, видачі інформації про цілі від нижчестоящих підрозділів, ототожнення цілей і підготовки рішення командира. Розрахункові оцінки ефективності показали, що впровадження АСУ «Поляна-Д1» підвищує математичне очікування знищених бригадою цілей на 21%, а середня витрата ракет знижується на 19%.

На жаль, у вільному доступі немає повної інформації, скільки бригад встигло освоїти нову АСУ. За уривчастими відомостями, опублікованими на форумах ППО, вдалося встановити, що 133-я зрбр (м. Ютербог, ГРВН) отримала «Поляну-Д1» в 1983 році, 202-я зрбр (м. Магдебург, ГРВН) – до 1986 року і 180-я зрбр (п. Анастасівка, Хабаровський край, ДВО) – до 1987 року. Існує велика ймовірність, що багато бригад оснащених ЗРК «Круг» до розформування або переозброєння на комплекси наступного покоління експлуатували древній «Краб».

Станція наведення ракет 1С32

Найважливішим елементом у складі ЗРДН «Круг» була станція наведення ракет 1С32. СНР 1С32 призначалася для пошуку цілі за даними СОЦ, її подальшого автосупроводження за кутовими координатами, видачі даних наведення на СПУ 2П24 і радіокомандного управління зенітною ракетою в польоті після її старту.

СНР розміщувалася на гусеничному самохідному шасі, створеному на базі самохідної артилерійської установки СУ-100П, і було уніфіковано з шасі пускової установки комплексу. При масі 28,5 т дизельний двигун потужністю 400 к.с. забезпечував рух СНР по шосе з максимальною швидкістю до 65 км/год. Запас ходу – до 400 км. Екіпаж – 5 осіб.

СНР 1С32 СНР 1С32

Існує думка, що СНР 1С32 була «слабим місцем», в цілому дуже непоганому комплексі. Перш за все, тому, що саме виробництво ЗРК лімітувалося можливостями заводу в Йошкар-Олі, який здавав не більше 2 СНР у місяць. Крім того, широко відома розшифровка СНР як «станція безперервного ремонту» (рос. – станция непрерывного ремонта). Зрозуміло, в процесі виробництва надійність поліпшувалася, і до останньої модифікації 1С32М2 особливих нарікань не було. Крім того, саме СНР визначала час розгортання дивізіону – якщо для СОЦ і СПУ було достатньо 5 хвилин, то для СНР було потрібно до 15 хвилин. Ще приблизно 10 хвилин займали прогрів лампових блоків, контроль функціонування та налаштування апаратури.

Станція була обладнана електронним автодалекоміром і функціонувала за методом прихованого моноконічного сканування по кутових координатах. Захоплення цілей відбувалось на дистанції до 105 км за умов відсутності перешкод, імпульсної потужності у 750 кВт, а також ширині променя в 1°. При перешкодах та інших негативних факторах дальність могла зменшуватися до 70 км. Для боротьби з протирадіолокаційними ракетами 1С32 мала переривчастий режим роботи.

Станція наведення ракет 1С32 в похідному положенні Станція наведення ракет 1С32 в похідному положенні

На задній частині корпусу розміщувався антенний пост, на якому була встановлена когерентно-імпульсна РЛС. Антенний пост мав можливість кругового обертання навколо своєї осі. Над антеною вузького променя ракетного каналу кріпилася антена широкого променя ракетного каналу. Вище антен вузького і широкого ракетних каналів знаходилася антена для передачі вказівок ЗКР 3М8. На пізніх модифікаціях СНР у верхній частині РЛС встановлювалася камера телевізійно-оптичного візира (ТОВ).

При надходженні на 1С32 інформації від СОЦ 1С12, станція наведення ракет починала відпрацювання інформації та шукала цілі у вертикальній площині в автоматичному режимі. У момент виявлення цілі починався її супровід по дальності та кутових координатах. За поточними координатами цілі лічильно-вирішальний прилад відпрацьовував необхідні дані для запуску ЗКР. Потім по лінії зв'язку на пускову установку 2П24 надсилалися команди для розвороту пускової установки в зону пуску. Після розвороту пускової установки 2П24 в правильному напрямку відбувався запуск ЗКР і здійснювалося захоплення на супровід. Через антену передавача команд відбувалося управління ракетою та її підрив (команда на зведення радіопідривача).

Завадостійкість СНР 1С32 забезпечувалася за допомогою рознесення робочих частот каналів, високого енергетичного потенціалу передавача та кодування сигналів управління, а також роботою на двох несних частотах з передачі команд одночасно. Підривник спрацьовував при промаху менш ніж 50 метрів.

Вважається, що пошукові спроможності станції наведення 1С32 були недостатні для самостійного виявлення цілей. Звичайно, все відносно. Зрозуміло, у СОЦ вони були набагато вище. СНР сканувала простір в секторі 1° по азимуту і +/- 9° по куту місця. Механічне обертання антенної системи було можливе в секторі 340 град (круговому заважали кабелі, що з'єднували антенний блок з корпусом) зі швидкістю близько 6 об/хв. Зазвичай СНР вела пошук в досить вузькому секторі (за деякими відомостями, близько 10-20°), тим більше, що навіть при наявності ЦВ від СОЦ був потрібний додатковий пошук. У багатьох джерелах пишуть, що середній час пошуку цілі становив 15-45 сек.

Самохід мав бронювання 14-17 мм, що мало захистити екіпаж від уламків. Але при близькому розриві бомби або бойової частини протирадіолокаційної ракети (ПРР), неминуче отримував пошкодження антенний пост.

Зменшити ймовірність ураження ПРР можна було завдяки використанню телевізійно-оптичного візира. Згідно з розсекреченими звітами про випробування ТОВ на СНР-125, він мав два кути поля зору: 2° і 6°. Перший - при використанні об'єктива з фокусною відстанню F=500 мм, другий - з фокусною відстанню F=150 мм.

При використанні радіолокаційного каналу для попереднього цілевказання дальність виявлення цілей на висотах 0,2-5 км становила:

  • літака Міг-17 – 10-26 км;
  • літака Міг-19 – 9-32 км;
  • літака Міг-21 – 10-27 км;
  • літака Ту-16 – 44-70 км (70 км при Н = 10 км).

При висоті польоту 0,2-5 км дальність виявлення цілей практично не залежала від висоти. На висоті понад 5 км дальність зростає на 20-40%.

Ці дані отримані для об'єктива F=500 мм, при використанні об'єктива 150 мм дальності виявлення скорочуються для цілей типу МіГ-17 на 50%, для цілей типу Ту-16 - на 30%. Крім більшої дальності, вузький кут зору забезпечував і приблизно вдвічі більшу точність. Для широкого вона відповідала аналогічній точності при використанні ручного супроводу радіолокаційного каналу. Однак, 150 мм об'єктив не вимагав високої точності цілевказання і краще працював по маловисотних і групових цілях.

На СНР була можливість як ручного, так і автоматичного супроводження цілі. Був також режим ПА - напівавтоматичного супроводження, коли оператор періодично вганяв ціль маховиками у «ворота». При цьому ТВ супроводження було легшим і зручнішим, ніж радіолокаційне. Зрозуміло ефективність використання ТОВ безпосередньо залежала від прозорості атмосфери і часу доби. Крім того, при стрільбі з телевізійним супроводом доводилося враховувати розташування ПУ щодо СНР і положення Сонця (в секторі +/- 16° в напрямку сонця стрільба була неможлива).

Самохідна пускова установка і транспортно-заряджальна машина ЗРК «Круг»

Для розміщення двох боєготових зенітних ракет, їх транспортування і пуску по команді СНР під кутом від 10 до 60° до горизонту, призначалася СПУ 2П24. Шасі пускової установки («Виріб 123») на базі шасі САУ СУ-100П уніфікованому з СНР 1С32. При масі 28,5 т дизельний двигун потужністю 400 к.с. забезпечував рух по шосе з максимальною швидкістю до 65 км/год. Запас ходу ПУ по шосе становив 400 км. Розрахунок – 3 особи.

Самохідна пускова установка 2П24 в бойовому положенні Самохідна пускова установка 2П24 в бойовому положенні

Артилерійська частина СПУ 2П24 виконана у вигляді опорної балки з шарнірно закріпленою в її хвостової частині стрілою, що піднімається двома гідроциліндрами і бічними кронштейнами, з опорами для розміщення двох ракет. При старті ракети передня опора звільняє шлях для проходження нижнього стабілізатора ракети. На марші ракети утримувалися додатковими опорами, закріпленими на стрілі.

Пуск ракети з СПУ 2П24 Пуск ракети з СПУ 2П24

Згідно з бойовим статутом, СПУ на вогневій позиції мали розміщуватися на відстані 150-400 метрів від СНР по дузі кола, в лінію або по кутах трикутника. Але іноді, в залежності від рельєфу місцевості, ця відстань не перевищувала 40-50 метрів. Основною турботою розрахунку було, щоб ззаду пускової установки не було стін, великих каменів, дерев тощо.

За умови доброї підготовки, команда з 5 осіб (3 особи - розрахунок СПУ і 2 особи – ТЗМ) заряджала одну ракету з під'їздом з 20 метрів за 3 хвилини 40-50 секунд. За необхідності, наприклад, при відмові ракети, її можна було завантажити назад на ТЗМ, причому саме навантаження в цьому випадку займало навіть менше часу.

Транспортно-заряджальна машина 2Т6 Транспортно-заряджальна машина 2Т6

Використання для транспортно-заряджальної машини колісного шасі Урал-375 в цілому не було критичним. У разі необхідності гусеничні самоходи 2П24 могли буксирувати ТЗМ під час руху слабкими ґрунтами.

Зенітна керована ракета 3М8

Відомо, що в СРСР до початку 1970-х років були серйозні проблеми з можливістю створення ефективних рецептур твердого ракетного палива, і вибір прямоточного повітряно-реактивного двигуна (ППРД) для зенітної ракети при проєктуванні ЗРК «Круг» був визначений з самого початку. Твердопаливна ЗКР середньої дальності створювана в кінці 1950-х вийшла б занадто громіздкою, а від РРД розробники відмовилися виходячи з вимог безпеки та експлуатаційної надійності.

ППРД мав високу ефективність і просту конструкцію. При цьому він був значно дешевшим за турбореактивний двигун і для спалювання палива (гас) використовувався атмосферний кисень. Питома тяга ППРД перевершувала інші типи двигунів і за швидкості польоту ракети в 3-5 разів вище звукової він характеризувався найменшою витратою пального на одиницю тяги навіть у порівнянні з турбореактивним двигуном.

Недоліком ППРД була недостатня тяга на дозвукових швидкостях через відсутність необхідного швидкісного напору на вході повітрозабірника. Це призвело до необхідності використовувати стартові прискорювачі, які розганяють ракету до швидкості, що в 1,5-2 рази перевищувала швидкість звуку. Втім, прискорювачі мали практично всі зенітні ракети створені в той час.

Були у ППРД і недоліки властиві тільки цьому типу двигунів. По-перше, складність розробки - кожен ППРД унікальний і вимагає тривалого доведення і випробувань. Це стало однією з причин, що відтермінували прийняття на озброєння «Круга» майже на 3 роки. По-друге, ракета мала великий лобовий опір, і швидко втрачала швидкість на пасивній ділянці. Тому збільшити дальність обстрілу дозвукових цілей за рахунок польоту за інерцією, як це було зроблено на С-75, було неможливо. Нарешті, ППРД нестабільно працював при великих кутах атаки, що обмежувало маневреність ЗКР.

Перша модифікація зенітної ракети 3М8 з'явилася в 1964 році. За нею послідували: 3М8М1 (1967р.), 3М8М2 (1971р.) І 3М8М3 (1974р.). Яких-небудь принципових відмінностей між ними не було, в основному зменшувалася висота ураження цілі, мінімальна дальність і підвищувалася маневреність.

Уламково-фугасна БЧ 3Н11 / 3Н11М вагою 150 кг розміщувалася безпосередньо за обтічником центрального тіла повітрозабірника маршового двигуна. Вага вибухової речовини – суміш гексогену і ТНТ становила 90 кг, насічка на сталевий сорочці формувала 15000 готових уламків по 4 грами кожен. Судячи зі спогадів ветеранів - круговців, існував також варіант ракети зі «спеціальною» БЧ, аналогічно ракеті В-760 (15Д) ЗРК С-75. Ракета оснащувалася неконтактним радіопідривником, приймачем команд і бортовим імпульсним відповідачем.

Компонувальна схема ЗКР 3М8 Компонувальна схема ЗКР 3М8

Поворотні крила (розмах 2206 мм) на корпусі ЗКР розміщувалися за Х-подібною схемою і могли відхилятися в діапазоні 28°, нерухомі стабілізатори (розмах 2702 мм) – за хрестоподібною схемою. Довжина ракети – 8436 мм, діаметр – 850 мм, стартова маса – 2455 кг, У внутрішні паливні баки заправлялося 270 кг гасу і 27 кг ізопропілнітрату. На маршовій ділянці ракета розганяла до 1000 м/с.

У різних джерелах публікуються суперечливі дані щодо максимального можливого перевантаження зенітної ракети, але ще на етапі проєктування в ТЗ було задано максимальне перевантаження ракети 8g.

Ще один малозрозумілий момент – у всіх джерелах йдеться, що підривник спрацьовує при промаху до 50 метрів, в іншому випадку йде команда на самоліквідацію. Але є інформація, що БЧ була спрямованої дії, і при підриві формувала конус уламків довжиною до 300 метрів. Також є згадка, що крім команди К9 на зведення радіопідривника, була і команда К6, що встановлює форму розсіювання осколків БЧ і ця форма залежала від швидкості цілі.

ЗРК Круг

Що стосується мінімальної висоти цілей, що вражаються, то слід пам'ятати, що вона визначається як можливостями підривника бойової частини, так і системи управління ЗКР. Наприклад, при радіолокаційному супроводженні цілі обмеження по висоті цілі більші, ніж при телевізійному, що однак, було властиво всій радіолокаційній техніці того часу.

Колишні експлуатанти неодноразово писали, що на контрольно-навчальних стрільбах їм вдавалося збивати мішені на висоті 70-100 метрів. Більш того, на початку-середині 1980-х були спроби використовувати ЗРК «Круг» пізніх варіантів для відпрацювання знищення низколетящих крилатих ракет. Втім, для боротьби з маловисотними цілями зенітні ракети з ППРД мали недостатню маневреність, і ймовірність перехоплення КР була невеликою. На базі ЗКР 3М8 розроблялася універсальна ракета для боротьби не тільки з літаками, а й з балістичними ракетами на дальності до 150 км. Універсальна ЗУР мала нову систему наведення і бойову частину спрямованої дії. Але в зв'язку з початком розробки комплексу С-300В роботи в даному напрямку були згорнуті.

Служба

Зенітні ракетні комплекси «Круг» всіх модифікацій стояли на озброєнні зенітних ракетних бригад (зрбр) армійського і фронтового (окружного) підпорядкування.

Серійне виробництво ЗРК «Круг» велося з 1964 по 1980 рік. Випуск зенітних ракет тривав до 1983 року. Згідно з інформацією, опублікованою у відкритих джерелах, комплексами «Круг» всіх модифікацій були оснащені в цілому 52 зенітні ракетні бригади. Деякі встигли переозброїтись з ранніх варіантів («Круг» та «Круг-А» на більш досконалі «Круг-М / М1»). У ряді джерел також фігурує «Круг-М2». Судячи з усього, це було напівофіційне позначення ЗРК «Круг-М1» з останньою модифікацією станції наведення 1С32М2 і зенітною ракетою 3М8М3.

Згідно зі спогадами офіцерів, що служили в «кругівських» бригадах, ранні варіанти комплексів в ході капітальних ремонтів доводилися до рівня пізніх модифікацій. При проєктуванні станції наведення від початку закладався модернізаційний потенціал і було вільне місце для установки додаткових електронних блоків. Більш значного перероблення вимагали антенний пост і апаратура СВЧ.

СНР 1С32М СНР 1С32М

У міру створення нових модифікацій комплексу поліпшувалися його експлуатаційні та бойові характеристики. Був здійснений частковий перехід на твердотільну електроніку, що позитивно позначилося на надійності.

Якщо на комплексах «Круг» та «Круг-А» були труднощі з захопленням низьколетящих цілей з невеликою ЕПР, то «Круг-М / М1» могли досить впевнено боротися з такими непростими цілями, як крилаті ракети. З урахуванням досвіду експлуатації комплексів перших варіантів на СНР 1С32М2 було додано кілька нових режимів, що збільшило ймовірність ураження цілі. Багаторазово покращилися можливості роботи в умовах активного радіоелектронної протидії.

На останніх модифікаціях СНР встановили телевізійно-оптичний візир, що в сприятливих умовах давало можливість виявляти та супроводжувати ціль без використання радіолокаційного каналу. З урахуванням досвіду бойових дій у В'єтнамі та на Близькому Сході був поліпшений захист від протирадіолокаційних ракет. Дальність стрільби зросла до 55 км, а ближня межа зони ураження зменшилася з 7,5 до 4 км.

Хоча ЗРК «Круг» з самого початку створювався для прикриття військ в місцях зосередження, штабів, великих мостів, складів та інших важливих об'єктів в прифронтовій смузі, частини і з'єднання ППО СВ, дислоковані в 200 км в прикордонній зоні, залучалися для несення бойового чергування в мирний час. Для цього з зенітного ракетного дивізіону (ЗРДН) призначалася чергова батарея. У більшості випадків чергування здійснювалось неподалік від місця постійної дислокації на добре обладнаних в інженерному відношенні позиціях. При цьому самохідні пускові установки і станції наведення перебували в капонірах, а командний пункт розташовувався в заглибленому в землю бетонованому укритті.

В силу конструктивних особливостей візуальна помітність батареї «Круг» на місцевості була досить високою. Але в будь-якому випадку вона виявлялася істотно менше, ніж у ЗРК середньої дальності С-75, які до другої половини 1960-х також використовувався у військах ППО СВ.

Супутниковий знімок Google Earth: позиція сирійського ЗРК С-75М3 в околицях Латакії Супутниковий знімок Google Earth: позиція сирійського ЗРК С-75М3 в околицях Латакії

Ефективно замаскувати стандартну позицію дивізіону С-75 неможливо. Звичайно, в цілях підвищення бойової живучості кабіни управління розміщувалися в укриттях, маскувальними сітками накривалися пускові установки, але радіальні дороги від сховища ракет до ПУ чудово помітні з повітря.

Для всіх дивізіонів «Круг» в зоні їх відповідальності передбачалися запасні стартові позиції з топографічною прив'язкою та інженерною підготовкою, а при наявності можливості й помилкові позиції.

В ході бойових дій після обстрілу цілі батареї потрібно негайно міняти вогневу позицію. Згідно з експертними оцінками, 3-4 ракетних пуски з однієї стартової позиції гарантовано приводили до знищення комплексу.

ЗРК Круг

У разі необхідності окремі зрдн могли придаваться мотострілецьким або танковим полкам і дивізіям і діяти автономно, у відриві від основних сил зрбр. При цьому цілевказування здійснювалося із загальної мережі оповіщення або від найближчого радіотехнічного підрозділу і командного пункту ППО приданої частини.

Після розвалу СРСР ЗРК «Круг» ЗРК дісталися Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії та Україні. Майже усі комплекси вже виведені з експлуатації. На озброєнні російської армії ЗРК «Круг» перебував до 2006 року (на посатку 2000-х ЗРК «Круг» був знятий з озброєння й в Україні – ред.).

У XXI столітті підтримувати елементи ЗРК «Круг», які виробили свій ресурс стало дуже складно. Електронні блоки станції наведення, побудовані на застарілій елементній базі, вимагали постійної уваги. Але основною проблемою були ракети з простроченими термінами експлуатації.

ЗКР 3М8 не мала паливних насосів, паливо з баків подавалося за допомогою подачі стисненого повітря між стінкою відсіку бака і гумовим мішком, так ось, ця гума після тривалого зберігання втрачала еластичність і в ній з'являлися тріщини. Ракети, що «плачуть» не були рідкістю на навчально-тренувальних стрільбах, де вівся відстріл старих ракет, гарантійний термін яких закінчився.

Втім, заміна гумових мішків не вимагала відправлення на завод і могла проводитися силами технічної батареї або окружного арсеналу (бази зберігання ракет), дана проблема не була визначальною для обмеження терміну служби ЗКР. Основними причинами втрати працездатності ракет були: окислення палива 1-го ступеня (ізопропілнітрат), втрата робочих характеристик лампами і напівпровідниковими елементами РЕО, втома металу і пошкодження в ході експлуатації.

У зв'язку з цим комплекси останніх модифікацій, що залишились, здебільшого перебували на «зберіганні». Багато в чому тривала служба «Круга» пояснюється тим, що в зрбр фронтового і армійського підпорядкування не вдалося в однаковій пропорції замінити ЗРК «Круг» універсальними ЗРС С-300В. Запуск остаточного варіанту С-300В в серійне виробництво стався в 1988 році, і зенітних систем цього типу до переведення економіки «на ринкові рейки» вдалося побудувати небагато (приблизно в 10 разів менше, ніж С-300П).

ЗРК «Круг», попри досить широке застосування в Збройних силах СРСР, за кордон поставлявся дуже обмежено. Історично склалося, що покупці радянських систем ППО отримували в основному різні модифікації об'єктового комплексу середньої дальності С-75, а іноземними експлуатантами військових ЗРК «Круг» були найближчі союзники по Варшавському договору. У 1974 році «Круг-М» отримала Чехословаччина. В Угорщину, НДР і Польщі з другої половини 1970-х поставлялися комплекси «Круг-М1». Болгарія отримала цей варіант в 1981 році, вже після завершення його серійного виробництва.

СПУ 2П24 на параді в НДР СПУ 2П24 на параді в НДР

У Польщі, Болгарії та Чехословаччини використовувалася бригадна структура, аналогічна радянській. Деяким зрбр для збільшення інформаційної обізнаності додавалися додаткові радіолокаційні засоби, а від засобів повітряного нападу, що проривалися на малій висоті їх захищали батареї 23-мм зеніток ЗУ-23 і взводи ПЗРК «Стріла-2М». В НДР та Угорщині «Круги» зводилися в окремі зенітні ракетні полки (зрп), що мали два, а не три зенітних ракетних дивізіони.

У країнах Східної Європи, куди поставлялися ЗРК «Круг», їх експлуатація здебільшого завершилася в другій половині 1990-х років. Колишні союзники по Варшавському договору в умовах зниження міжнародної напруженості поспішили позбутися від надлишків радянської зброї. Винятком стала Польща, де комплекси «Круг-М1» служили до 2010 року.

В останній раз польські розрахунки ЗРК «Круг-М1» провели контрольно-тренувальні стрільби у 2006 році. При цьому в якості мішеней використовувалися переобладнані протикорабельні ракети П-15М «Терміт».

Випробування ЗРК «Круг» в США

Хоча в 1990-і роки ЗРК «Круг» вже вважався застарілим, американці ставилися до нього цілком серйозно і не упустили можливості докладніше ознайомитися з реальними можливостями даного комплексу. Для цього з неназваної східноєвропейської країни на випробувальний майданчик полігону Еглін у Флориді були доставлені: СОЦ 1С12, СНР 1С32 і СПУ 2П24 з ЗКР 3М8.

Супутниковий знімок Google Earth: СПУ 2П24 серед іншої військової техніки на майданчику зберігання авіабази Еглін Супутниковий знімок Google Earth: СПУ 2П24 серед іншої військової техніки на майданчику зберігання авіабази Еглін

Невідомо, чи здійснювали в США реальні пуски зенітних ракет 3М8 по повітряних мішенях, але можна з упевненістю стверджувати, що американські фахівці досконально протестували можливості «кругівських» радарів щодо виявлення і супроводу бойових літаків ВПС і ВМС США в різних умовах, а також відпрацювали прийоми радіолокаційного придушення.

До середини 2000-х років елементи ЗРК «Круг» використовувалися для позначення противника в ході військових навчань, що проводяться на полігоні в околицях авіабази Еглін. Згодом на американських полігонах з'явилися спеціальні багаторежимні радіолокаційні імітатори, які відтворюють випромінювання станцій наведення протиповітряних комплексів радянського і російського виробництва.

Бойове застосування ЗРК «Круг»

У зв'язку з тим, що за кордоном ЗРК модифікацій «Круг-М / М1» були тільки в східноєвропейських країнах, які після падіння «залізної завіси» стали союзниками США, на відміну від широко поширеного С-75, військовому «Кругу» не довелося продемонструвати свої бойові характеристики в бойових діях в Південно-Східній Азії і на Близькому Сході. Твердження, що ЗРК «Круг» застосовувався в ході війни у В'єтнамі і в арабо-ізраїльських війнах не відповідають дійсності.

Проте, в одному конфлікті «Круг» брав участь або як мінімум був присутній в зоні бойових дій. Йдеться про війну в Нагірному Карабасі в 1991-1994 роках. Якщо на першому етапі конфлікту бойові дії в повітрі мали епізодичний характер, а вильоти кількох літаків і вертольотів були досить рідкісними, то приблизно з середини 1992 року відбулися різкі зміни. Після розділу радянського військового майна Азербайджан отримав кілька десятків бойових літаків, а Вірменія – засоби ППО. Якщо точніше, то РЛС і ЗРК Азербайджану теж дісталися, але це не мало особливого значення, через те, що своєю бойової авіації тоді у вірмен фактично не було.

Про точний кількісний склад говорити важко. Наприклад, деякі джерела пишуть про 20 дивізіонів ЗРК «Круг», що були в збройних силах Вірменії в 2001 році. Але, швидше за все, це кількість сильно завищена, і мова може йти не про дивізіони та навіть не про батареї, а про загальну кількість самохідних пускових установок. Звичайна помилка необізнаних з технічного погляду журналістів – рахувати ЗРК по числу ПУ.

Самохідна пускова установка 2П24 і ЗУ-23 на позиції в Нагірному Карабасі Самохідна пускова установка 2П24 і ЗУ-23 на позиції в Нагірному Карабасі

Водночас достовірних даних про застосування ЗРК «Круг» у Нагірному Карабасі не має.

Згідно зі супутниковими знімками кілька батарей ЗРК «Круг» у 2019 році несли бойове чергування на території Нагірного Карабаху.

кілька батарей ЗРК Круг в 2019 році несли бойове чергування в Нагірному Карабасі

Можливий вплив ЗРК «Круг» на хід локальних конфліктів»

На різних військово-історичних форумах можна досить часто зустріти обговорення, наприклад, того, як би в 1999 році розвивалася кампанія НАТО проти Югославії, маючи остання в складі власних сил ППО ЗРС С-300П. Ми, своєю чергою, спробуємо змоделювати застосування ЗРК «Круг» в конфліктах кінця 1960-х – початку 1990-х років.

Як відомо, в роки «холодної війни» Радянський Союз активно готувався до глобальної «гарячої» війні, і тому деякі види техніки та озброєння або не поставлялися за кордон взагалі, або поставлялися в експортних модифікаціях, з «урізаними» характеристиками. Іноземні замовники, як правило, отримували радянську зброю в борг, а іноді й даром, тому мирилися з таким станом справ.

Як вже говорилося раніше, «Круг-М / М1» отримали тільки найближчі союзники по Варшавському договору. Причому це сталося незадовго до припинення серійного виробництва основних елементів комплексу. Це було пов'язано як з бажанням зберегти в таємниці від потенційного противника характеристики військового «Круга», так і з високою складністю СНР 1С32.

Зрозуміло, що іноземним експлуатантам було б вкрай складно підтримувати станцію в справному стані, і це довелося б робити радянським фахівцям. Без грамотного обслуговування і настройки СНР незабаром виявилася б непрацездатною. Крім того, виробничі потужності, залучені до будівництва найбільш складних елементів комплексу, були досить обмеженими. Іншими словами, самим мало було. У підсумку самим масовими та самими воюючими радянськими ЗРК за кордоном стали «семьдесятп'яткі» різних модифікацій. Попри невисоку мобільність, неможливість ефективного маскування типової позиції та труднощі з експлуатацією зенітних ракет, що заправляються паливом і їдким окислювачем, комплекси сімейства С-75 довго були основою наземної складової системи ППО багатьох країн.

Але все ж зробимо невеликий екскурс в альтернативну історію та уявімо, що «Круг» брав участь в тих же локальних конфліктах, що і С-75. Зрозуміло, кажучи про ЗРК, беремо до уваги й наявність сучасних на той час автоматизованих систем управління. У реальності, як відомо, СРСР постачав АСУ ще більш скупо, ніж ЗРК і РЛС. Наприклад, В'єтнам отримав всього 2 АСУРК-1МЕ, та й то не раніше 1982 року. Тому і відбувалися випадки, коли по одному американському БПЛА AQM-34 Firebee стріляли одночасно 8 дивізіонів СА-75М.

Швидше за все, у В'єтнамі в середині 1960-х років або в Шестиденній війні 1967 року ще сирий і недоведений, складний в експлуатації «Круг» навряд чи б домігся великих успіхів. Хіба що і його втрати в порівнянні з С-75 були менше. Можливо, комплекс самим фактом свого існування впливав би на противника, змушуючи виділяти додатковий наряд сил і засобів для протидії йому.

Виявити позицію ЗРК «Круг» і по можливості обходити її було б складніше, ніж у випадку з С-75. А ось що можна було б передбачити з великою часткою впевненості, так це те, що після відправлення до В'єтнаму через територію КНР у китайських ревізіоністів з'явився б ЗРК, що дивним чином нагадує радянський комплекс. А якби «Круг» поставили в Єгипет або Сирію до 1967 року, то музей ізраїльської авіації на території авіабази Хацерім поруч з містом Беер-Шева напевно поповнився б ще одним експонатом.

«Круг-А» в кінці 1960-х у В'єтнамі міг би домогтися дещо кращих результатів, хоча принципово змінився лише один параметр – мінімальна висота ураження. А ось до часу проведення операції Linebacker-II, тобто в грудні 1972 року, у В'єтнамі міг би з'явитися «Круг-М» – набагато більш доведений та обладнаний ТОВ.

Звичайно, в альтернативної історії в цей час у В'єтнамі міг би воювати й С-75М2, тим більше що радянські радники ще з кінця 1960-х настійно просили прислати сучасні модифікації «семьдесятп'яткі» і «стодвадцатьп'яткі». Звичайно, за умови масового розгортання ЗРК С-75М2, з більш далекобійною та маневреною ракетою В-759 і режимами завадозахищеності, в ході проведення операції Linebacker-II вони могли б завдати набагато серйозніші втрати USAF, ніж СА-75М. При цьому самі були б складнішою метою, але ряд принципових недоліків комплексу все одно залишався. Можливо, для придушення С-75М2 американцям довелося б витратити кілька зайвих діб і втратити ще більше «стратосферних фортець».

У тих же умовах вибивати «Круги» було б незрівнянно складніше, тим більше, що в'єтнамські ППОшнікі, на відміну від своїх арабських колег, не нехтували ні маскуванням, ні передислокацією. Додатковою перевагою «Круга-М» над С-75М2 в той період була наявність ТОВ, але саме для Лайнбеккера це не мало істотного значення – за весь час операції видалось лише 20 годин гарної погоди, а В-52 взагалі бомбили тільки вночі.

Проте, наявність ТОВ і завадозахищених режимів роботи станції потенційно збільшувало кількість збитих американських літаків тактичної, палубної та стратегічної авіації. У поєднанні з фактором нової зброї всі ці переваги могли б значно збільшити втрати американцям і утруднити їм проведення операції. Зірвати – навряд чи, на це в ті роки була здатна тільки радянська система ППО. Але в будь-якому випадку в'єтнамці сказали б красно дякую за «Круги».

Важко сказати, як проявили б себе ЗРК «Круг-А» під час війни на виснаження 1969-1970 рр. на Близькому Сході. Звичайно, умови там дещо відрізнялися від в'єтнамських. Погана погода обмежена 3-4 зимовими місяцями, бойові дії в повітрі велися майже виключно днем, а рівень перешкод, за відгуками радянських радників, був нижче, ніж у В'єтнамі – від низької до середньої інтенсивності.

Разом з тим ізраїльська авіація дуже активно використовувала малі та гранично малі висоти, протиракетні маневри, причому останні дещо відрізнялися від застосовуваних у В'єтнамі та дії демонстраційних груп. Гадаю, що дивізіони «Круг-А» в тих умовах зазнали б менші втрати, ніж С-75, але й особливих успіхів би не добилися.

Наступним знову йде Близький Схід, війна 1973 року. Як відомо, в реальності ця війна стала тріумфом для військового ЗРК «Куб» і фактичним провалом для об'єктового С-75. Причому мова йде як про застарілий СА-75М «Двіна», так і про більш сучасний С-75 «Десна». Згідно зі статтею «Дії засобів ППО радянського виробництва під час війни Судного дня», опублікованій на сайті guns.pvo.ru, ЗРК «Куб» збили 28 ізраїльських літаків, а SA-2 (так в тексті) – всього 2.

Звичайно, значною часткою успіху «Куб» зобов'язаний фактору раптовості. Для підсвічування напівактивної ГСН ракети використовувалася РЛС 3-см діапазону. В той момент ні в США, ні в Ізраїлі не було засобів постановки завад у цьому частотному діапазоні. Надалі після створення і прийняття на озброєння в США підвісних станцій РЕБ контейнерного типу «Куб» вже не добивався подібних успіхів.

Можна припустити, що і ЗРК «Круг-М» могли б використовуватися досить ефективно, особливо якби це було їхнє перше застосування. В першу чергу завдяки використанню ТОВ і завадозахищених режимів. Можливо, завдяки «Коло» можна було б збільшити ширину парасольки ППО. Як відомо, саме наявність цієї парасольки дало можливість єгиптянам успішно форсувати Суецький канал, і навпаки, її відсутність прирекла на провал спроби подальшого просування в глиб Синая.

У реальній історії в 1982 році в долині Бекаа сирійська система ППО зазнала нищівної поразки. Причин було більш ніж достатньо, як об'єктивних, так і суб'єктивних. Для Ізраїлю це була війна вже іншого рівня – із застосуванням авіації 4-го покоління, літаків АВАКС, масованим використанням засобів РЕБ, високоточної зброї, БпЛА – взагалі, майже всіх атрибутів сучасної війни.

У сформованих тоді умовах у Сирії шансів не було, тим більше що і наявне озброєння (фактично те саме, що і в 1973 році) використовувалося не надто раціонально. Якщо особистий склад не обладнує запасні та хибні позиції, нехтує маскуванням, не дотримується дисципліни стрільби, то і найсучасніша зброя не допоможе. Водночас не можна покладати всю відповідальність тільки на самих сирійців, радянські радники теж зробили ряд серйозних помилок. Про деякі ізраїльські системи озброєння, наприклад, про хибні цілі Samson і малогабаритні розвідувальні БпЛА, що передають інформацію в реальному масштабі часу, в Радянському Союзі просто не знали. В таких умовах ЗРК «Круг-М», з АСУ «Поляна» навряд чи могли б змінити ситуацію.

В цей час в Радянській Армії «Круг» вже не був останнім словом науки та техніки. Деякі бригади вже почали переходити на ЗРК «Бук» і закінчувалися випробування ЗРС С-300В1. Можливо, якби в сирійській групі ППО «Феда» ЗРК С-75 своєчасно замінили «Круг-М», то операція «Арцав-19» зайняла б більше часу й ізраїльська авіація зазнала втрат, але не більше.

Під час Ірано-іракської війни «Круги», звичайно, могли використовуватися цілком ефективно – противник це дозволяв. Іранські F-4 і F-5 літали переважно вдень і в основному використовували некеровані авіаційні засоби ураження. Завадова обстановка теж була не надто складною. Втім, приблизно з 1984 року практично вся діяльність іранських ВПС обмежувалася ППО стратегічних об'єктів, на підтримку сухопутних сил вже не залишалося сил і засобів.

Під час «Бурі в пустелі» 1991 року технологічний розрив між протиборчими сторонами був ще більше, ніж в 1982 році між Сирією та Ізраїлем. Тим більше що всупереч поширеній думці Ірак не був привілейованим клієнтом Радянського Союзу, і техніка ППО Іраку була навіть менш досконалою, ніж сирійська того ж періоду. Мабуть, єдиною можливістю для іракців було б використання засадної тактики в період, коли, розгромивши централізовану систему ППО країни, авіація союзників перейшла до полювання за окремими наземними цілями, наприклад, за «Скадами». Для авіації НАТО це був останній конфлікт, де в більшості бойових вильотів використовувалися звичайні вільнопадаючі бомби в денних умовах.

Таким чином, можна стверджувати, що ЗРК «Круг» в локальних конфліктах часів «холодної війни» не міг зробити вирішального впливу на хід бойових дій, а його експортні поставки до країн «третього світу» завдали б шкоди обороноздатності СРСР.



Даний матеріал належить до авторських публікацій.
Думка редакції може не збігатися із точкою зору авторів матеріалів.
Українською мовою перекладено спеціально для Ukrainian Military Pages.
Публікується у скороченому вигляді.

Використані джерела:
ЗРК «Круг»: единственный и неповторимый // topwar.ru
ЗРК «Круг»: служба, тестирование на американских полигонах, применение и возможная роль в локальных конфликтах / topwar.ru

Топ ОПК – 2021: Щорічний рейтинг підприємств ОПК України

останнє оновлення 11.11.21 Щорічний рейтинг українських підприємств, які виробляють продукцію (надають послуги) військового та ...