Крим: перша кров російсько-української війни

27.03.16
Крим: перша кров російсько-української війни фото © AFP

Говорячи про перші жертви неоголошеної російсько-української війни, багато хто, ймовірно, назве ім'я Геннадія Біліченка – офіцера СБУ, який загинув 13 квітня 2014 під час першого штурму Слов'янська.

Але насправді перша українська кров у цьому конфлікті пролилася набагато раніше – під час окупації Криму російськими військами, яку в кремлівських ЗМІ подавали мало не як ненасильницьку і безкровну.

Україна втратила першого бійця – прапорщика Сергія Вікторовича Кокуріна – 18-го березня 2014-го, під час штурму російськими спецназівцями тринадцятого фотограмметричного центру в Сімферополі. Тоді ж важкі поранення отримав товариш по службі убитого – старший топограф топогеодезичного відділу капітан Валентин Федун.

13-й фотограмметричний центр Центрального воєнно-топографічного управління та навігації Головного управління оперативного забезпечення ЗС України, що в Сімферополі, – військова частина Збройних Сил України, яку росіяни під час окупації Криму атакували першою.

До трагічних подій 18 березня 2014 року частина стала «першим» домом для кожного військовослужбовця. Три тижні після оголошення бойової готовності «ПОВНА» військові топографи проводили у частині дні та ночі в спецтренуваннях і змінах чергового спостереження, не забуваючи про свою основну роботу. Була посилена охорона периметра, укріплено КПП та інші ключові об’єкти.

Представники «найінтелігентнішої військової професії» згуртовувалися, притискаючись плечем до плеча, під час перших блокувань, гартували волю і нерви під час рекогносцировки російських снайперів, яку ті провели напередодні з дахів навколишніх будинків – у той же час, що і штурм три дні потому, як того і вимагають керівні документи.

Шок від встромленого у спину «братського» ножа – ось як влучно характеризують стан душі учасники тих подій.
– Того дня, 18 березня, я ніс службу в групі посилення охорони Центру. Спостерігав за обстановкою на бокових вуличках та доповідав черговому частини по радіо, – розповідав капітан Валентин Федун. – Мій пост знаходився на третьому поверсі адміністративної будівлі. Після обіду помітив, як у районі КПП почали збиратися люди. Почулися постріли, крики. По рації інші спостерігачі доповіли, що нас атакують. З КПП надійшла інформація, що ситуація починає виходити з-під контролю. Пікетувальники напирають, намагаються пролізти на територію частини, помічено багато людей зі зброєю. Я піднявся на дах. Звідти побачив, що навколо частини на вогневих позиціях облаштувалися кулеметники та автоматники. Але своєї присутності вони намагалися не виказувати. Невдовзі помітив, що з дальньої сторони на територію частини проникли російські спецпризначенці. Вони просувалися короткими перебіжками, ховаючись від стороннього ока. Про це я одразу доповів черговому і продовжив спостереження, час від часу уточнюючи інформацію.
Раптом відчув сильний удар і впав. Одразу зрозумів: куля. Та вірити у це не хотілося…

Коли Валентин підвівся, то почув постріли та свист куль навколо себе. Затуливши руками рану й петляючи, він кинувся до сходів.
– Вже в будівлі відчув, що поцілили в мене двічі. Перша куля пройшла крізь щоку і вийшла з шиї. Друга вцілила біля лівої ключиці й вийшла з-під лівої лопатки. На сходах мене зустрів інший спостерігач – майор Олександр Клименко. Він допоміг дістатися ліжка, якось зупинити кров. У цей час по всій будівлі чулися крики, лайка. Російські спецпризначенці вибивали двері, стріляли по замках. Коли вони увірвалися до нашої кімнати та побачили пораненого, то замість виклику медиків відібрали в нас документи та збиралися йти геть. Єдине, що їх цікавило, чи є серед нас «западенці». Замість того, щоб допомогти, вони розпочали «політінформацію», напевно, сподіваючись на мій близький кінець. Лише після міцного слівця хтось із них нарешті повідомив по рації, що потрібні медики. Як мене виводили з будинку та везли до лікарні, пам’ятаю погано. Лікарі взялися до справи… Згодом привітали з днем народження. Виявилося, що обидві кулі, які пройшли навиліт, не зачепили жодного життєво важливого органа.
Навіть на лікарняному ліжку офіцер сумував за колективом, хвилювався про майбутнє… фотограмметричного центру. За його словами, таку сім’ю професіоналів та однодумців ще треба пошукати.

Частину Валентина після анексії півострова було передислоковано до Одеси. Коли постало питання щодо продовження служби «на материку», капітан Валентин Федун, не вагаючись, відповів: «Так!». Після ганебної атаки росіян на військових топографів, які майже не чинили опору, бажання продовжити службу у лавах Збройних Сил, допомагати Батьківщині у будь-який можливий спосіб лише зміцніло.

Після одужання Валентин негайно повернувся до служби й надалі разом із колективом приносить користь Україні. В липні 2014-го року указом президента капітана було нагороджено орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня – «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України».



Використані джерела:
Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння