субота, 6 листопада 2021 р.

«Першинг 2»: далі й точніше

Автор: Андрій Харук
Першинг 2: далі та точніше

У вісімдесяті роки назва ракети «Першинг 2» не сходила зі сторінок радянських газет. Розгортання цих комплексів викликало серйозну стурбованість у військово-політичного керівництва СРСР. Врешті-решт це призвело до підписання Договору про ракети середньої та меншої дальності, відповідно до якого вперше ліквідувався цілий клас озброєнь. Що ж являв собою цей страшний «Першинг 2»?

Одним із недоліків ракет «Першинг 1/1А» вважалася надмірна потужність бойової частини (400 кт). У разі реального бойового застосування це могло б призвести до небажаної «супутньої шкоди». У січні 1972 року Конгрес США санкціонував розробку нової ракети середньої дальності, призначеної для заміни «Першингу 1А». Ракету передбачалося комплектувати відносно малопотужною ядерною БЧ всього 50 кт. Звичайно, це висувало підвищені вимоги до точності стрільби. Дуже захищені об'єкти (наприклад, заглиблені командні пункти) передбачалося вражати з використанням ефекту підземного вибуху – головним фактором у цьому випадку були сейсмічні струси, викликані вибухом. Тим самим наземна ударна хвиля і радіоактивне зараження місцевості зводилися до мінімуму.

Першинг 2: далі та точніше Пускова установка комплексу «Першинг 1» із складу люфтваффе на параді на честь 20-річчя НАТО. 1969 рік (Джерело: bundesarchiv.de)

Плід гонки озброєнь

Спочатку нову оперативно-тактичну ракету передбачалося створити на базі «Першингу 1А», зберігши його рухову установку, але замінивши бойову частину та систему наведення. Цілком природним кандидатом на розробку нового комплексу виявилася фірма «Мартін-Марієтта» – творець першого «Першингу». Але незабаром виявилось, що обійтися «малою кров'ю» не вдасться. 30 серпня 1976 року на околицях міста Петриків Гомельської області заступив на бойове чергування перший полк, озброєний ракетами середньої дальності РСД-10 «Піонер» (за «натовською» класифікацією – SS-20). Твердопаливні ракети, що використовували рухомі пускові установки, мали дальність пуску 5000 км (у модернізованому варіанті навіть 5500 км). У зоні їхнього ураження опинилася вся Західна Європа. До 1986 року радянські збройні сили розгорнули ні багато ні мало 441 таку ракету.

Поява РСД-10 змусила США та НАТО кардинально переглянути свою політику в галузі ядерного озброєння. «Піонери» могли ефективно вивести з ладу ядерну зброю, що розташована в Західній Європі, знищити аеродроми та військово-морські бази, звівши до мінімуму можливість удару у відповідь. Тепер ключове значення для НАТО мала нейтралізація ракет РСД-10 на стадії війни. У серпні 1978 року було ухвалено рішення про розширену модернізацію комплексу «Першинг» із радикальним збільшенням дальності стрільби. Завдяки цьому нова ракета брала на себе частину завдань, які раніше покладалися на авіацію, а остання вивільнялася для пошуку та знищення пускових установок «Піонерів».

12 грудня 1979 року НАТО санкціонувало розгортання в Західній Європі 108 ракет «Першинг 2». На той час на позиціях вже знаходилися десятки «Піонерів», і США опинилися в положенні наздоганяючого. Тому в січні 1980 року президент Джиммі Картер надав програмі «Першинг 2» статус BRICK-BAT DX (абревіатура BRICK-BAT означала, що програма перебуває під особистим контролем президента США, а DX – що вона має пріоритет щодо всіх інших програм Пентагону). Це відкрило творцям «Першингу 2» доступ до практично необмеженого фінансування.

Ракета

На момент ухвалення рішення про збільшення дальності пуску ракети «Першинг 2» вже існувала нова боєголовка зменшеної потужності та підвищеної дальності — її розробка велася ще рамках створення ракети у першій конфігурації, тобто, з наявною дальністю пуску. Ще 18 листопада 1977 року відбувся перший пуск ракети в «старо-новій» конфігурації – з двигунами від «Першингу 1А», але з новою бойовою частиною.

Якщо бойова частина «Першинга 1А» після відокремлення від другого ступеня ракети падала на ціль по балістичній траєкторії, то нову боєголовку потрібно зробити керованою, що наводиться на ціль, запрограмовану перед пуском. При цьому система наведення не могла використовувати сигнали зовнішньої системи навігації, оскільки вони могли глушитися противником. Щобільше, така зовнішня система могла взагалі бути виведена з ладу електромагнітними імпульсами інших ядерних вибухів. Інерційна система, хоч і незалежна від зовнішніх джерел, не забезпечувала необхідної точності. У результаті зупинилися на комбінованій радіолокаційно-інерційній системі.

Боєголовку оснастили малогабаритним радаром, що включався на дуже короткий проміжок часу та виконував картографування місцевості. Отримане зображення порівнювалося з еталоном, закладеним у пам'ять комп'ютера перед стартом, після чого відбувалася корекція прецизійної інерційної системи. Короткий час роботи РЛС не дозволяв противнику застосувати перешкоди, а від електромагнітного імпульсу радар захищали сталеві екрани, що відстрілювалися перед його включенням. Падаючи, екрани виконували ще одну функцію - вони слугували хибними цілями, що ускладнювали виявлення боєголовки засобами протиракетної оборони. Кругове імовірне відхилення (КВІ), яке забезпечується новою системою наведення, оцінювалося в 30 м – на порядок краще, ніж у «Першингу 1А».

Першинг 2: далі та точніше Траєкторія польоту ракети «Першинг 2» (Джерело: scribd.com/doc/64061132/TM-9-1425-386-10-1)

Робоче проєктування боєголовки типу MARV (Maneuvering Re-entry Vehicle – боєголовка, що відокремлюється та маневрує) для нової ракети почалося у квітні 1974 року. Радіолокатор RADAG (RAdar Digital Aerea Guidance) створювався у фірмі «Гудьїр», яка відповідала також за інтеграцію всієї системи наведення. Прецизійна інерційна навігаційна система розроблялася фірмою «Зінгер-Кіфорт». Військове картографічне агентство займалося створенням бібліотеки цифрових карт місцевості в районах потенційних цілей. Такі карти записувалися на магнітних дисках і вводилися у пам'ять бортового комп'ютера системи наведення. Для управління боєголовкою використовувалися чотири аеродинамічні керма трикутної форми.

БЧ комплектувалася бойовим зарядом W-85 із регульованою потужністю підриву (5, 10, 20 або 50 кт). Було передбачено три режими підриву: повітряний – для ураження площинних слабо захищених цілей (аеродроми, склади та інше); наземний – для ураження скупчень танкових та механізованих військ; підземний – для ураження точкових цілей підвищеної захищеності (насамперед підземних командних пунктів).

Бойовий заряд W-85 Бойовий заряд W-85 (Джерело: redstone.army.mil)

У 1976-1977 роках виготовили сім прототипів нової боєголовки. До травня 1978 року провели п'ять випробувальних пусків ракет у «старо-новій» конфігурації (звісно, з інертним спорядженням БЧ). Усі вони завершилися цілком успішно. Почалася підготовка до модернізації «Першингів 1А» шляхом заміни старих боєголовок на нові, але тут на сцену вийшли «Піонери».

Перед конструкторами «Першинга 2» тепер постало найважче завдання — потрібно збільшити дальність стрільби ракети у 2,5 раза (до 1800 км), зберігши її основні габаритні характеристики. Вирішити її вдалося, застосувавши нове ракетне паливо НРТВ (на основі полібутадієну), розроблене для зенітної ракети комплексу «Петріот». Корпуси двигунів обох ступенів виконали з кевлару. Тепер вони утворювали єдину несну структуру із зовнішньою обшивкою ступенів, що дозволило при збереженні зовнішніх габаритів збільшити обсяг палива. Обидва двигуни були розроблені фірмою «Геркулес». Хоча нова ракета, що отримала позначення MGM-31С, мала таку ж довжину і діаметр, як MGM-31А комплексу «Першинг 1», важила вона на 60% більше – і вся ця добавка припадала на паливо.

Управління ракетою до відділення боєголовки здійснювала інерційна система, сполучена з цифровим комп'ютером фірми «Бендикс», яка видавала команди на керма. Схема управління першим ступенем залишилась колишньою – вона включала газові та аеродинамічні керма. Оскільки другий ступінь тепер виходив за межі атмосфери, на ньому аеродинамічні керма не застосовувалися – зберегли лише газові.

Таким чином, розпочавши модернізацію «Першингу 1А» шляхом заміни БЧ, американці в результаті приробили до нової бойової частини і нову ракету.

Виготовлення дослідних зразків MGM-31С розпочалося у грудні 1981 року, а 22 липня наступного року зі стартового комплексу на мисі Канаверал здійснили перший пуск ракети. Він завершився провалом – невдовзі після старту вибухнув двигун першого ступеня. Це мало не поставило хрест на всій програмі. Річ у тім, що пуск транслювався по телебаченню, а тому провал сколихнув громадську думку. Але президент Рональд Рейган не піддався тиску, і випробування продовжились. Другий пуск, що відбувся 22 листопада 1982 року, був успішним. Програму випробувань у прискореному темпі завершили до середини 1983, скоротивши її до 18 пусків замість запланованих 28, і ракету MGM-31С прийняли на озброєння. Загалом виготовили 384 такі ракети.

Випробувальний запуск ракети MGM-31C. Мис Канаверал, 9 лютого 1983 року Випробувальний запуск ракети MGM-31C. Мис Канаверал, 9 лютого 1983 року (Джерело: defenseimagery.mil)

Пусковий комплекс

Пускові установки для MGM-31С виготовляли шляхом перероблення ПУ М790, що використовувалися в комплексі «Першинг 1А». Пускова установка являла собою двовісний напівпричіп з гідроприводами для переведення ракети у вертикальне положення. М790 зазнали деяких доробок, зокрема встановлення блоку управління GIEU (Ground Integrated Electronics Unit).

У комплект входили також два кабелі: п'ятнадцятиметровий силовий, що слугував для підключення ПУ до генератора, встановленого на тягачі, та 120-метровий для сполучення з кабіною управління. Допрацьована пускова установка позначалася як М1003. Їхня кількість у батареї залишалася такою самою, як і у «Першингу 1А» – дев'ять одиниць.

Пускова установка М1003 Пускова установка М1003 (Джерело: stringfixer.com)

Ракета транспортувалася на ПУ, а поруч із нею на спеціальному піддоні вкладалася бойова частина. Перед пуском вона стикувалася до ракети за допомогою крана, встановленого на тягачі. Для транспортування бойових частин могли використовуватись і напівпричепи М871, що буксируються п'ятитонними автомобілями М931.

При транспортуванні на ПУ М1003 ракета закривалася захисним кожухом
При транспортуванні на ПУ М1003 ракета закривалася захисним кожухом (Джерело: stringfixer.com)

Якщо пускову установку без особливих проблем вдалося доопрацювати під важку ракету, то попередні тягачі – п'ятитонні «Форди» М757 – вже не справлялися з більш важкими «Першинг 2». Довелося замінити їх новими чотиривісними сідельними тягачами десятитонного класу, причому двох типів.

Частини, дислоковані в США, використовували тягачі «Ошкош» М983 (з сімейства НЕМТТ), обладнані підіймальними кранами «Хіаб» 8001 та 30-кіловатними дизель-генераторами.

Тягач М983 з ПУ М1003 та ракетою MGM-31C
Тягач М983 з ПУ М1003 та ракетою MGM-31C (Джерело: olive-drab.com)

А для частин, дислокованих у ФРН, вибрали тягач KAT I місцевої фірми MAN із краном «Атлас» АК4300 М5 та дизель-генератором потужністю 30 кВт, який одержав позначення М1001.

Тягач М1001
Тягач М1001 (Джерело: sill-www.army.mil)

У комплект батареї входили три кабіни управління на шасі п'ятитонної вантажівки М928 — по одній на вогневий взвод із трьох ПУ. Всередині кабіни знаходилося обладнання, необхідне для передстартової підготовки, зокрема, пульт для розблокування запобіжника БЧ PAL F. Для цього потрібно було ввести дванадцятизначне число, причому після кількох невдалих спроб система блокувалася. Той самий пульт служив для вибору потужності підриву БЧ. Автомобіль з кабіною управління буксирував одновісний причіп із 30-кіловатним дизель-генератором.

На шасі М928 базувалася і станція програмування систем наведення ракет (кожен дивізіон мав дві такі станції — по одній на дві батареї). Цифрові карти місцевості, завантажені на цих станціях на носії інформації, вводилися у пам'ять бортових комп'ютерів ракет за допомогою блоків GIEU. Як читач уже, мабуть, здогадався, і цей автомобіль буксирував причіп із генератором.

У комплект батареї входила радіостанція AN/TRC-184 (модернізована AN/TRC-133А від комплексу «Першинг 1А»), встановлена на 2,5-тонному автомобілі М35А2 теж з генератором на причепі. А дивізіон мав станцію супутникового зв'язку AN/MSC-64 – також на шасі М35А2. Нарешті, до складу кожної батареї входили два пункти управління – основний та резервний. Обидва вони розташовувалися на напівпричепах М1006, буксованих тягачами М931.

Усі засоби комплексу «Першинг 2» могли перекидатися повітрям. Для транспортування одного вогневого взводу було потрібно 13 літаків С-130 «Геркулес» або шість С-141В «Старліфтер». У разі залучення гігантських С-5А «Гелексі» можна було обійтися лише двома рейсами

Коротка служба

22 листопада 1983 бундестаг 286 голосами проти 226 схвалив план розгортання на території ФРН ракет «Першинг 2». Того ж дня на авіабазі Рамштайн приземлився перший «Гелексі» з елементами нового комплексу.

27 листопада перші машини своїм ходом прибули на територію ракетного складу Мутланген, де розпочалося інтенсивне навчання особового складу 1-го дивізіону 41-го артполку (постійне місце дислокації – Швабіш-Гмюнд). Вже в середині грудня батарея А цього дивізіону була сертифікована і стала на бойове чергування, а до кінця червня наступного року переозброїли три інші батареї.

До грудня 1985 року «Першинг 2» отримали інші два дивізіони 56-ї бригади польової артилерії — 1-й 81-го артполку в Ной-Ульмі та 3-й 84-го артполку в Неккарзульмі.

Дозвіл на розгортання нових ракет зумовлювався одним пунктом: воно не мало супроводжуватися збільшенням кількості ядерних боєголовок. Тому щойно чергова партія нових ракет прибувала до ФРН, така ж за кількістю партія «Першингів 1А» вирушала на склади до США. На території США «Першингами 2» укомплектували 3-й дивізіон 9-го артполку, дислокований у Форт-Сілл (штат Оклахома), який входив до складу 214-ї бригади польової артилерії. Він виконував функції навчальної частини.

Вогневий взвод 3-го дивізіону 9-го артполку на стартовій позиції. Полігон Макгрегор
Вогневий взвод 3-го дивізіону 9-го артполку на стартовій позиції. Полігон Макгрегор. (Джерело: research.archives.gov)

У січні 1986 року 56-у бригаду польової артилерії було реорганізовано в 56-е командування польової артилерії. Крім штабу та трьох ракетних дивізіонів, воно включало 2-й батальйон 4-го піхотного полку (підрозділ охорони), 55-й батальйон підтримки, 38-й батальйон зв'язку, 226-й загін РХБЗ та 193-ю авіаційну роту. Загальна чисельність особового складу командування сягала 6000 осіб.

Одночасно з реорганізацією дивізіони «Першингів 2» отримали нові номери – тепер усі вони належали до 9-го артилерійського полку. 1-й дивізіон 41-го полку став 2-м дивізіоном 9-го, 1-й 81-го – 1-м 9-го, а 1-й 84-го артполку – 4-м 9-го. Але під новими номерами довго прослужити не довелося: у грудні 1987 року було підписано радянсько-американський Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, відповідно до якого «Першинги» підлягали знищенню.

Заняття на комплексі Першинг 2. Ной-Ульм, 1988 рік
Заняття на комплексі «Першинг 2». Ной-Ульм, 1988 рік (Джерело: pinterest.com)

На той момент армія США мала на території ФРН 132 ракети MGM-31C і 115 пускових установок. У Швабіш-Гмюнді, Ной-Ульмі та Неккарзульмі знаходилося по 40 ракет (у тому числі по чотири резервні), на складі у Вейлербасі – ще 12 резервних ракет. Кожен дивізіон мав 36 штатних пускових установок, а в Ной-Ульмі додатково знаходилося сім резервних ПУ. На території США в арсеналі Пуебло (штат Колорадо) було заскладовано 111 ракет. У Форт-Сілл було 39 пускових установок, одна була в Редстоунському арсеналі, а три – на мисі Канаверал.

Навчання РК Першинг 2 в обстановці, наближеній до бойової
Навчання в обстановці, наближеній до бойової (Джерело: sill-www.army.mil)

З жовтня 1988 по липень 1989 всі MGM-31C були зняті з бойового чергування, а до травня 1991 – знищені (за винятком декількох екземплярів, збережених як музейні експонати). Ліквідація «Першингів 2» (так само як і «Першингів 1А», що залишалися) здійснювалася шляхом статичного випалювання ракетних двигунів на стенді. Бойові частини W-85 не знищувалися – їх використовували для спорядження ядерних авіабомб В61 мод. 10 (сама БЧ W-85 була розроблена на основі боєзаряду авіабомб В61 мод. 3 та мод. 4). 31 травня 1991 року було розформовано і 56 командування польової артилерії.

Знищення «Першингу 2» шляхом випалювання ракетного двигуна
Знищення «Першингу 2» шляхом випалювання ракетного двигуна (Джерело: redstone.army.mil)

Не можна не згадати, що розгортання «Першингів 2» (і крилатих ракет наземного базування) у Західній Європі супроводжувалося масовими протестами місцевих пацифістів та лівих активістів. Наприклад, у жовтні 1983 року в антиядерній демонстрації в Бонні брало участь приблизно півмільйона людей. На території США мали місце навіть акти саботажу – активісти радикальної пацифістської організації Plowshares пошкодили обладнання на заводах «Авко» та «Мартін-Марієтта». Але все-таки більшість громадян ФРН з розумінням поставилися до розміщення на їх території нових ракет, керуючись принципом «Lieber'ne Pershing im Garten als' SS-20 auf's Dach» - «Краще «Першинг» в саду, ніж SS-20 на даху».


Тактико-технічні характеристики (ТТХ) ракети MGM-31C «Першинг 2»

Довжина ракети, м 10,6
Діаметр ракети, м 1,02
Стартова маса, кг 7490
Дальність стрільби:
Мінімальна, км 185
Максимальна, км 1800
Тип БЧ / потужність W-85 / 5-50 кт
Кругове імовірне відхилення (КВІ) 20-50


Література:

  1. Rovensky D. Operačně-taktický raketový system MGM-31 Pershing. ATM, 2017, №1
  2. Rybak E.F., Gruszczyński J. Amerykańskie rakiety operacyjno-taktyczne i taktyczne. NTW, 1998, №5
  3. fas.org
  4. missilery.info


Даний матеріал належить до авторських публікацій.
Думка редакції може не збігатися із точкою зору авторів матеріалів.
Українською мовою перекладено спеціально для Ukrainian Military Pages

Використані джерела:
warspot.ru

Топ ОПК – 2021: Щорічний рейтинг підприємств ОПК України

останнє оновлення 11.11.21 Щорічний рейтинг українських підприємств, які виробляють продукцію (надають послуги) військового та ...