Чимало припущень і інсинуацій останнім часом привертали увагу всіх небайдужих до певного роду «непорозумінь» між керівництвом Збройних Сил і Міністерства оборони України.
Не наше завдання з’ясовувати хто саме був правий чи неправий в цій історії. Не до лиця нам і відверто брати чиюсь зі сторін в «конфлікті, якого не було». Мова має вестись про системні чинники, які сприяють виникненню подібних ситуацій і аж ніяким чином не роблять честі ні керівництву ЗСУ, ні очільникам Міноборони.
Головним з них є беззаперечно складна і заплутана система «розмежування повноважень» між Міноборони і ЗСУ. А відверто кажучи – просто відсутність такої системи.
Складна система взаємодії і підпорядкованості, яка зараз формально діє у взаємовідносинах між цими двома ведучими для національної безпеки елементами, є нічим іншим як калькою із радянських та пострадянських поглядів.
Такий підхід культивувався в Україні з початку 90-х років минулого сторіччя. Змінювались посадові особи, погляди на ступінь загроз, чисельність і рівень забезпеченості. Незмінним залишалося тільки одне: Міноборони завжди вважало, що ЗС України – його основний (а часом – і єдиний) об’єкт контролю і управління.
Основним завданням чиновників Міноборони є керівництво (!) Збройними Силами і тотальний контроль всіх складових повсякденної діяльності військових частин і з’єднань.
Для такого контролю і управління був розроблений, а точніше скопійований з радянського в мініатюрі, складний законодавчий механізм. Відповідно Міноборони безпосередньо контролювалося все, що в довоєнних умовах було пов’язано, нехай і в незрівнянних нині мізерних розмірах, із матеріальними/фінансовими елементами функціонування Збройних Сил.
Квартирне забезпечення, закупівлі пального, медичне забезпечення, частково – воєнна освіта і золоте дно – визначення та реалізація «надлишкового» озброєння і матеріальних засобів. А задля додаткової зговірливості командування ЗСУ – ще й кадрові призначення, а для невдоволених командирів і начальників – Головна інспекція МОУ із практично необмеженими повноваженнями.
Хотілося б написати, що все змінилося з весни 2014 року. Однозначно так сказати не можна. Хоча зроблено в цьому напрямку – немало. Все точно змінилося, але пізніше – на початку 2020-го, і не в бік раціоналізації, а скоріше до повернення до довоєнної системи. А те що згодом це стало надбанням широкого загалу – лише прикра випадковість.
Суворі роки війни довели, що Збройні Сили України, попри низку проблем, спроможні бути самостійною державною інституцією, а головне – здатні виконувати своє завдання за призначенням. І для цього тотальний контроль і дрібна опіка є останнім з того, що їм потрібно.
Командування ЗСУ – це планування і бойове застосування, підготовка і стандарти, повсякденна діяльність і розмір посадових окладів. Міноборони – це політика і адміністрування, постачання всього необхідного і соціальний захист на державному рівні.
І коли мова йде про будівництво нового військового містечка/аеродрому/бази зберігання, завдання ЗСУ – вказати що саме, де саме, і коли їм потрібно. А завдання МОУ – зробити так, що все це з’явилося там, і тоді, коли це потрібно ЗСУ, а не там, де більш перспективні підрядники або вже є покинуті об’єкти. І так – з усім від ракет до шкарпеток, від квартир для військовослужбовців – до необхідних змін в законодавстві.
І не про розмежування має йти мова, а про кардинальне розділення функцій. І не потрібно буде тоді міністру оборони дозволяти чи не дозволяти виліт літака. І Командувач ЗСУ сам визначиться із кольором панчіх і шевронів. Так працює весь світ, або та його частина на яку ми намагаємось бути схожими. А адаптація «стандартів НАТО» виключно в об’ємі, необхідному для збереження посад і впливу на процеси – це шлях в нікуди.
Комітет з питань нацбезпеки не може залишатися осторонь цих процесів. Важко розраховувати на надмірний ентузіазм в цьому питанні з боку Міноборони. Робоча група комітету 11 березня розпочала працювати…
